українськаголовна english русскийкарта сайту  

Цікаві статті

26.01.2016
Доповідь о. Ігора Шабана під час пленарного засідання Міжконфесійної групи з православно-католицького богословського академічного діалогу УХАТ

2 жовтня 2015 року в рамках «8-го Екуменічного Соціального Тижня» відбулось ІІ пленарне засідання Міжконфесійної групи з православно-католицького богословського академічного діалогу Українського Християнського Академічного Товариства (УХАТ). З доповіддю «Хрещення розділяє чи єднає?» виступив голова Комісії УГКЦ сприяння єдності християн, протоієрей Ігор Шабан.

Детальніше

18.09.2015
Резолюції VI сесії Патріаршого Собору УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»

Ми, делегати VI сесії Патріаршого Собору УГКЦ, зібрані в м. Івано-Франківську на Прикарпатті 25–27 серпня 2015 року під головуванням Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава, обговорюючи тему «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», розробили певні напрямки для оновлення життя нашої Церкви в Україні та на поселеннях.

Детальніше

23.06.2014
«Ми не ваші вороги, ми вам – брати у Христі», – Глава УГКЦ до православних росіян

Не вірте пропаганді! Ми не ваші вороги, ми вам брати у Христі! Ми прагнемо бути добрими сусідами, мати дружні відносини і тісну співпрацю з вами.

Детальніше

Документи

17.11.2016
ЕКУМЕНІЧНА КОНЦЕПЦІЯ УГКЦ

Ми, греко-католики, відчуваємо своїм обов’язком будувати в дусі любові братерські відносини з іншими Церквами та намагаємося будувати цей діалог, наскільки це можливо. Прикладом цього є Екуменічна Концепція УГКЦ.

Текст Екуменічної Концепції УГКЦ

 

Subscribe
 
* -> Цікаві статті -> ПОНЯТТЯ ПРИМАТУ В ЕКУМЕНІЧНОМУ ДІАЛОЗІ

ПОНЯТТЯ ПРИМАТУ В ЕКУМЕНІЧНОМУ ДІАЛОЗІ

Сприйняття відмінності іншої людини є справою нелегкою, особливо нелегко є сприймати відмінності у Церкві. Винятково свідчить про це ситуація екуменічного діалогу під кінець ХХ ст.. Тому деякі з українських греко-католицьких та православних єпископів (Всеволод Майданський, Василь Лостен), які щиро і глибоко перейнялись справою поєднання Церков вирішили започаткувати спільні зустрічі. Метою таких зустрічей було обговорення наболілих питань, які поділили колись єдину Київську митрополію. Отримавши благословення від своїх першоієрархів вирішили назвати себе Студійною Групою Київської Церкви. Група ця зібрала до своїх лав богословів та ієрархів української православної та греко-католицьких Церков.

Головною метою Групи було повернення до повної єдності між поділеними сторонами. Трудність однак полягала в тому, що Рим і Константинополь не є між собою у взаємній єдності. Справу ускладнював також факт існування важливих розбіжностей доктринальних, які з’явились після Великої Схизми з 1054 р. Від того часу в очах багатьох православних католицька наука про примат і непомильність папи вважається однією з найважливіших догматичних помилок. Вказує це на потребу розв’язання існуючих розбіжностей шляхом діалогу, щоб в такий спосіб спробувати відбудувати втрачену єдність між Церквами.

Тому під час екуменічних зустрічей католицької та православної сторін, як одна з головних тем дискусії неодноразово з’являлась справа примату, тобто способу розуміння першості єпископа Риму.

Не секрет, що кожна зі сторін діалогу, намагається представити свої погляди на цю справу, як також в логічний і об’єктивний спосіб аргументувати свої переконання.

Одним з головних запитань, над яким намагались і намагаються дискутувати богослови звучить: чи папа має якийсь особливий дар Ласки, що відрізняє його від інших єпископів?

Загалом усі теологи, як католицькі так і православні не заперечують, що від перших століть християнства, єпископ Риму втішався привілеєм першості в свідоцтві християнської віри, опираючись при цьому на традиції першого тисячоліття та канони перших Екуменічних Соборів неподіленої ще Церкви[i]. Погоджуються, що папа має примат честі, як перший серед рівних в згромадженні глав усіх Церков. Не заперечують при цьому, що в спільноті помісних Церков, папа може виконувати своє «служіння», реалізуючи наказ Ісуса Христа «утверджуй твоїх братів» (Лк 22, 32)[ii].

           Спробуємо все ж на початку простежити історичний розвиток розуміння примату єпископа Риму. Особливо важливою буде спроба розрізнення між функцією папи як патріарха Заходу і його приматом в цілій (вселенській чи соборній) Церкві. На кінець спробуємо вказати на деякі висновки запропоновані богословами, які намагаються віднайти шлях, щоб розв’язати існуючі непорозуміння між Церквами Сходу і Заходу.

 

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК РОЗУМІННЯ ПРИМАТУ

Який отже був історичний розвиток примату від початків християнства до сьогоднішніх днів?

Заклик Спасителя з Останньої Вечері: «щоб усі були одно» (Ів 17, 21) – християни перших століть розглядали в контексті єдності у сфері віри і неподіленої Церкви. Свідчить про це Нікейсько-Константинопольський символ віри,-де читаємо: Вірую в Єдину, Святу, Соборну і апостольську Церкву[iii]. Тоді, від самого початку християнства – як про це свідчать хоча б листи св. Ігнатія Антіохійського – Рим мав особливе призначення поєднувати християн Сходу і Заходу. Церква римська втішалась тоді особливим релігійним авторитетом, з якого в міру потреби відділяли характерні науки про роль і значення папства[iv].

           Та все ж глибше розвиток поняття примату в окремих місцевих Церквах розпочинається з IV ст., коли за часів імператора Константина виникає потреба співпраці між цими Церквами і їх єпископами. Рим починає розвиватись більш як авторитет апеляційний і найвища судова інстанція. Підтвердили це такі відомі Отці Церкви, як Іван Золотоустий в 404 р., св. Флавіан з Константинополя в 449 р., чи вже пізніше імператор Візантії Леон VI в 906 р.[v]. Такий приклад можемо віднайти також і у творах Теодора Студита (759-826). Його порада імператору Леонові V є загально відома: «Якщо є щось, що навчає патріарх, а Ваша святість відчуває непевність, або не вірить […] то потрібно попросити Старий Рим вияснити цю справу, як це відбувалось від самих початків християнства відповідно до давньої традиції»[vi]. Цитуючи Євангеліє від Матея 16,18-19[vii] говорить він про римську Церкву, яка є «найвища з посеред Церков Божих»[viii]. Однак покликуючись на Євангеліє від Матея 18,18[ix] св. Теодор намагається все ж звернути увагу на авторитет Риму в контексті концепції цілої Пентархії. Він називає ці п’ять патріархів «спадкоємцями» апостолів, стверджуючи, що вони разом творять «головну владу в Церкві»[x]. Бачимо тут, що св. Теодор не має бажання відокремлювати авторитет Риму від інших чотирьох патріархатів[xi].

           З часом, в міру зростання папської незалежності, ідея примату на території Західного патріархату починає змінюватись. Папа Микола І (858-867) формує переконання, що лише Церква римська вповні втішається владою у вселенській Церкві. Термін «вповні», означає тут визнання папи римського за «джерело і норму права у відношенні до вселенської Церкви»[xii].

           А вже від поч.. ХІІ ст.. зауважуємо все більше поширення вселенської юрисдикції папи, особливо в законодавстві римської Церкви. Інтенсивність цього процесу збільшилась також завдяки спробі протиставлення кризі конциліаризму в католицькій Церкві[xiii]. Теорія про повноту влади папи римського (plenitudo potestatis) стала головним чинником в аргументації легітимності його влади.

           Особливо під час Хресних походів до Візантії, римський архиєрей, використовуючи свою владу і не беручи до уваги традиційних прав Сходу, започатковує римські патріархати на території, яка належала Східнім Церквам. Були створені тоді «латинські патріархати» Константинополя, Олександрії, Антіохії та Єрусалиму. Важко все ж називати їх патріархатами в стислому значенні цього слова. Були вони ними виключно з назви, бо не мали, ані традиційних прав Східних патріархів, ані також вірних по відношенню до яких могли б виконувати свою душпастерську місію.

           Не дивно отже, що західні богослови (XII-XIX ст.), не розуміючи християнського Сходу, вбачали у відношеннях цих «латинських» патріархів з папою римським ідеальний варіант відносин усіх інших православних патріархів з єпископом Риму[xiv]. Не розуміли вони, що «латинські» патріархи (напр. Венеції) є лише формальними титулами єпископів римської Церкви. Тобто перенесення цієї моделі на східні патріархати є непорозумінням[xv].

           Ідучи далі в наших розважаннях, звертаємо увагу не те, що під час Собору у Флоренції (1438-1445) папа починає вважати себе і вселенську Церкву за одне неподільне ціле[xvi], акцентуючи, що лише він є джерелом єдності і авторитету: «Окреслюємо також, що Свята Апостольська Столиця і Єпископ Риму мають примат над цілим світом, а сам Єпископ Риму є спадкоємцем Петра, князя Апостолів і правдивим заступником Христа, головою цілої Церкви і батьком та учителем усіх християн. Йому в особі св. Петра була переказана повнота влади пастерювання, керування і зарядження цілою Церквою, як це підтверджують святі канони та постанови соборів»[xvii]. Тому з точки зору такої еклезіологічної системи міг існувати лише один примат – примат Риму.

           Поняття примату змінюється ще більше в часі засідань І Ватиканського Собору[xviii]. Крім підтвердження вже існуючих атрибутів папи, додається ще наука про його непомильність в Церкві у справах віри і моралі[xix].

           Чи означало це відділення папи від синоду єпископів і розміщення себе над ними ніби super – єпископа? Таке розуміння примату було не до сприйняття православною стороною[xx]. Один з православних єпископів Kаллістос (Ware) дає цьому однозначну характеристику, стверджуючи між іншим, що «ми православні не можемо прийняти (can not accept) дефініції І Ватиканського собору, якого документи були проголошені в 1870 р. і твердили про непомильність та найвищу вселенську владу (supreme universal jurisdiction) папи»[xxi].

           Певні зміни в приматі папи приносить ІІ Ватиканський Собор,-де владу папи розглядається в контексті синоду єпископів. Вважається, що Католицьке бачення примату папи в поєднанні з синодом єпископів дає гарантію правдивої koinonia в Церкві. Примат папи стає об'єднаним з авторитетом синоду єпископів,-де єпископ Риму є видимим джерелом і фундаментом єдності усіх ієрархів та багатьох вірних.

           Для православних ці погляди можуть здаватись революційними, особливо в розумінні відносин між папою і єпископами. Та все ж в православ’ю і надалі існує переконання і страх, що не зважаючи на директиви Vaticanum II та проголошені не одноразово слова Івана Павла ІІ про бажання відновити повноту єдності з православ’ям, залишається небезпека домінації Римської Курії над єпископами східних церков. Часто православні теологи в тій справі покликуються на слова св. Письма: «Голос є голосом Якова, руки ж – руки Ісава!» (Буття 27:22)[xxii]. Можливі надужиття так зрозумілої влади, створює об’рунтований ляк Східних Церков, що поступлення в справі примату закінчаться домінацією латинської Церкви.

 

ПАТРІАРХ ЗАХОДУ І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПРИМАТ

Роздумуючи над питанням різниці між патріархом заходу і вселенським приматом майже усі богослови признають, що функція папи як патріарха заходу сприймається сьогодні в дещо інший спосіб, ніж це було в минулих століттях, а особливо на початках розвитку і формування християнських спільнот[xxiii]. Зважаючи на твердження одного з католицьких теологів ХХ ст.. Я. Конгара (Yves Congara), що «Церква латинська сталась римо-католицьким патріархатом поширеним на цілий світ»[xxiv], православні переконані, що християни інших конфесій відчувають великий дискомфорт і трудність, коли вказується їм на папу римського, як на єдиного голову вселенської Церкви.

Східні Церкви звертають увагу не те, що значна частина юридичної діяльності папи належить скоріше до його давньої функції патріарха заходу. Схід має своїх патріархів. В першому тисячолітті єпископ Риму, як митрополит Італії і патріарх заходу мав ту саму владу, що і інші митрополити та патріархи, будучи все ж свідомим свого великого авторитету в цілій Церкві,-де Апостольська Столиця Риму не лише мала примат честі, але також відповідала за «провадження в любові». Одним з головних її завдань була активна діяльність поєднання усіх Церков[xxv]. Контраст між місцевою владою і вселенським авторитетом був у цьому випадку чіткий[xxvi].

Тому розважаючи питання примату, греко-католицький єпископ Василь (Лостен) пригадує, що якщо і існувала якась першість римської столиці в першому тисячолітті, то це не був примат в сенсі вселенської юрисдикції над цілою Церквою. Єдиний синод, на якому латинський Захід і візантійський Схід дійшли до порозуміння в справі специфічної позиції римської столиці мав місце в Сардиці (сьогоднішня Софія) в 343 р.[xxvii]. Однак і на цьому синоді не було мови про римську юрисдикцію на Сході[xxviii]. Визнано однак, що папа має право до апеляції. Тобто єпископ, засуджений на Сході своїм власним синодом міг звернутись до Риму з апеляцією про ще один розгляд справи. В цьому випадку єпископ римський повинен був визначити спеціальну комісію, якої завданням було дослідити справу ще раз. Така апеляція була тоді останньою інстанцією для вирішення проблеми, яку не змогла вирішити місцева влада. Синод в Сардиці (343) все ж не признав римській столиці права самостійно вирішувати суперечки. Отже в праві апеляції не можна вбачати підтвердження примату єпископа Риму в сенсі безпосередньої юрисдикційної влади. Рим повинен був поважати місцеву владу східних єпископів, відповідно до рішень першого собору в Нікеї[xxix].

Отже єпископ Риму не був першою інстанцією до якої можна було відкликатись оминаючи місцеву владу. Лише там,-де це було справді необхідним, можна було скористатись з допомоги Риму. В більшості випадків, навіть труднощі між єпископами повинні були бути розв'язані в межах місцевого патріархату[xxx].

           Звертаючи увагу на свідоцтво св. Ігнатія Антіохійського в листі до Римлян варто зауважити, що автор вважає Церкву в Римі «першою в любові»[xxxi],-де єпископ разом із священиками, дияконами та вірними представляє, відповідно до слів св. Ігнатія, в надприродний спосіб самого Ісуса Христа, особливо в Євхаристії[xxxii]. Служіння папи виділяється тут чітким містерійним характером. Це свідоцтво вказує на головне завдання авторитету і влади у Церкві: будувати Церкву як євхаристичну спільноту, віддану Богові і людям. Не без причини св. Ігнатій вказував на єдність осіб Св. Трійці, як на модель єдності Церкви[xxxiii].

З цього можна зробити висновок, що сьогодні існує потреба розрізнення між діяльністю папи як патріарха заходу і функцією примату єпископа Риму у вселенській Церкві. Визнання єпископа Риму за першого (protos) у вселенській Церкві не може означати, що усі повинні приєднатись до римської єпархії[xxxiv]. Відповідно до думок вже згадуваного православного єпископа Kаллістосa (Ware) сьогодні християнський схід визнає авторитет папи на трьох різних рівнях влади:

  • Папа як єпископ Риму є місцевим єпископом, що виконує своє служіння над однією з євхаристичних спільнот;
  • Папа є патріархом Заходу;
  • Папа має примат у вселенській Церкві, тобто має першість честі серед п’яти Патріархатів і є старшим братом в Пентархії[xxxv].

      Цей поділ є важливим для східних християн. Православний єпископ Kaллістос стверджує, що не бачить труднощів у признанні папі римському вселенського керування усіма Церквами у відновленому християнстві. Керування це однак вбачає в категоріях пасторальних на відміну від юридичних, більше в категорії любові, а не права[xxxvi]. Покликуючись на 34 канон Правил Святих Апостолів можна ствердити, що той хто має примат в Церкві не може приймати рішень без згоди на це інших ієрархів. Не може один панувати над іншими[xxxvii]. Уся діяльність примату єпископа Риму повинна бути служінням і дбанням про єдність Церков. Папа повинен давати свідоцтво правдивій вірі і навчати про неї. До його завдань належить також дбати, щоб не відбувалась ізоляція одних спільнот від інших. Такий примат не ставить папу понад Церквами, лише в серці усіх християнських спільнот[xxxviii].

Незабутньою була подія, яка відбулась в Сикстинській каплиці 14 грудня 1976 р., коли пап Павло VI спонтанічно упав на коліна і поцілував ступні представника Екуменічного Патріархату, митрополита Мелітона. Цей символічний жест показав, що авторитет в Церкві повинен опиратись на служінні любові і правді. В цьому контексті титул Servus Servorum Dei, тобто Слуга слуг Божих характеризується скромністю і виражає вповні природу єпископа Риму[xxxix]. Без сумніву, покликанням папи є праця для поєднання усіх Божих Церков, подібно як наказував Христос «хто б хотів бути першим між вами, нехай буде невільником вашим“ (Mт 20,27)[xl]. Через цей вчинок, папа Павло VI показав світові і Церкві, що “єпископ, і навіть перший (protos) єпископ в християнстві може бути причиною до зміни Церкви і світу»[xli]. Потрібно надіятись, що правдивим призначенням примату в сьогоднішньому світі буде вказування і підтримування єдності між християнами, а не тримання їх у взаємній ізоляції в еклезіальному провінціоналізмі[xlii].

З цієї причини назріває потреба діалогу, пам’ятаючи про часи, коли Церква квітла в єдності. Потрібні зустрічі з надією, що є ще можливість відновлення єдності Церков, особливо тих, які сягають своїм корінням Київської митрополії. Потрібна є віра, що взаємні непорозуміння можна перемогти в ім’я Ісуса Христа, який сказав, що буде завжди присутнім в Церкві «аж до закінчення світу» (Mт 28,20), і що «брами пекельні її не переможуть“ (Mт 16,18) i Дух Святий буде провадити християнські спільноти до всієї правди[xliii]. Означає це, що правда ніколи не покинула Церкву і вона ніколи не була здетермінована помилками та єресями[xliv].

 

ПОШУК СПІЛЬНОГО РОЗУМІННЯ ПРИМАТУ ПАПИ

      Сама ідея примату в Церкві Христовій є сьогодні щораз більше прийнятною. Цей дар розвивався в різних історичних та культурних умовах, в залежності від потреб кожної окремої помісної Церкви, завдяки чому кожний примат (місцевий, регіональний і вселенський) повинен був діяти в межах синодального, церковного виміру. Синодальність Церкви виникає з її глибокої природи і виявляється в кожній, хоча б найменшій місцевій спільноті в образі співвідповідальності усіх за віру, за Церкву і її післанництво у світі. Богослови, покликуючись на 34 канон Правил Святих Апостолів є переконані, що онтологічна рівність помісних Церков і їх синодальність не відкидають поняття примату на рівні місцевому, регіональному і вселенському. В каноні читаємо:

“Єпископи кожного народу повинні знати хто є перший (prόtos) з поміж них і визнавати його як голову і нічого, що перевищує їх владу не вирішувати без його не це згоди (gnόme). Кожен єпископ повинен чинити лише те, що відноситься до його власної єпархії (paroikίa)[xlv] та до території яка до неї належить. Але і перший єпископ не повинен нічого робити без дозволу на це усіх. В такий отже спосіб запанує згода, а Бог прославиться в Господі і Святому Духові»[xlvi].

       Тому в православ’ї, як це чітко намагається висловити Всеволод (Majdansky) існують переконання, які православ’я не може прийняти. Передовсім єпископ Риму не може мати абсолютної влади монарха у Церкві. Православні не бачать підстав, щоб папа міг бути понад іншими єпископами, особливо тоді, коли вони є зібрані на екуменічному соборі[xlvii]. Примат також не можна вважати за структуру, яка стоїть понад еклезіологічною спільнотою помісних Церков[xlviii]. Папа не може діяти в ізоляції, але завжди в близькій співпраці зі своїми братами в єпископстві[xlix]. Єпископ Риму є одним з посеред інших єпископів, через що не може мати влади юрисдикційної над християнським Сходом[l]. Не може отже стояти понад іншими єпископами, бо вони є представниками Христа, а не представниками папи.

В своїх роздумах, богослови також неодноразово звертали увагу на те, що православні християни побоюються амбіцій Риму домінувати і контролювати. Спричинює це тверде небажання східних християн спілкуватися з Римом, а тим більше прямувати до якоїсь певної форми єдності[li].

Який отже примат є потрібним вселенській Церкві в сьогоднішніх часах? Яка повинна бути природа примату папи? Які можливі шляхи розв’язання цієї справи пропонують богослови?

Торкаючись питання примату, православний єп. Каллістос (Ware) є переконаним, що православні повинні признати папі римському у відновленому християнстві не лише першість честі, але також дати йому можливість вповні користати зі свого служіння protosa. Означало б це не лише право приймання апеляції з цілого християнського світу, але також ініціативу в пошуках оздоровлення Церкви, в ситуаціях, коли у християнському житті будуть з’являтись кризи та конфлікти. Православним однак не є легко визнати примат папи як вселенську владу над усіма помісними Церквами. Не вірять вони, що у своєму служінні папа посідає особливий дар ласки, який не належить іншим єпископам[lii]. Єпископ Каллістос є переконаним, що покликанням примату не може бути нав'язування своїх рішень, але лише ініціювати співробітництво в близькій співпраці зі своїми співбратами в єпископстві[liii].

З цією думкою погоджуються також більшість Східних католицьких Церков. На їхній погляд, примат потрібно розуміти в категоріях служіння, інспірації та координації. Перше тисячоліття є в даному випадку нормативним пунктом відношення. Східні християни повинні визнати ті прерогативи, якими папа диспонував в першому тисячолітті, але єпископ Риму не може просити про ніщо більше. Здається, що православ’я повинно визнати папу за першого, хоча лише за першого серед рівних. Без сумніву є він старшим братом, а з цим пов’язана є певна влада. Сумнівно все ж, щоб в перших століттях життя Церкви папа мав подібну до сьогоднішньої владу на християнському Сході[liv].

           25 липня 1976 р. в Фанарі, патріарх Атанагорас визнав папу спадкоємцем Петра, визнаючи його першість честі. Було це розуміння примату закорінене в першому тисячолітті і правдоподібно православ’я не бачить іншої можливості, щоб признати папі більшу владу сьогодні. Модель, яку пропонує Церква першого тисячоліття, особливо структуру синодальності, може бути корисною і сьогодні. Якщо все ж неможливим здається повернення до минулих практик, то корисним буде принаймні пошук інспірацій в ситуації ще неподіленої Церкви[lv].

 *  *  *

           Підсумовуючи все сказане, потрібно ствердити, що існує потреба винайдення такої форми виконування служіння примату у вселенській Церкві, яка буде визнана з обох сторін[lvi]. Через слабкість і гріх, ті що мають певну владу в Церкві, схильні були до її надуживання, під час коли із самої природи має вона служити будуванню спільноти учнів Христа. Влада повинна служити внутрішньому зміцнюванню, заохочуванню, зростанню і розвитку, а не намагатись обмежувати. Коли втрачається це розуміння і цю мету, влада противиться сама собі, заперечуючи при цьому науку Євангелії[lvii].

      Заклик повернення до першого тисячоліття історії християнства відкриває багатообіцяючі двері до порозуміння. Багато ще справ очікує на дослідження, вільного від анахронізмів, упереджень та ідеологічних намірів. Історична свідомість наказує нам бути більш обережними, коли торкаємось минулих століть[lviii]. Церква і надалі очікує на правдиву оцінку розуміння ролі вселенського примату. Оцінку не сформовану на односторонніх аргументах. Таке дослідження напевно відкриє правдиве призначення примату і дозволить перемогти взаємні непорозуміння та недовіру.

 

Скорочення використані в тексті:

SCh – H. de Lubac. J. Danielou (éd). Sources chrétiennes. Paris 1941 –

PG – Patrologiae cursus completus. Series Greaca. I-CLXI. Ed. J. P. Migne. Paris 1857-1866.

PL – Patrologiae cursus completus. Series Latina. I-CCXVII. Ed. J. P. Migne. Paris 1878-1890.

BF – S. Głowa, J. Bieda. Breviarium Fidei. Wybór doktrynalnych wypowiedzi Kościoła. Poznań 1997.



[i] W. Hryniewicz. Na drodze pojednania. Medytacje ekumeniczne. Warszawa 1998. ст. 193-196.

[ii] Kallistos (Ware). The Church of God. «Logos“ 34:1993. №    1-2. ст. 21-22.

[iii] “Вђруeмь […]Въ единую святую, соборную и апостольскую Церковь». Дђяння Вселенскихъ Соборовъ. М. Данилушкинъ. (Red.) Т. 1. Санктъ-Петербургъ 1996. s. 120. В латинській мові текст звучить: «Credimus […] in unam catholicam et apostolicam ecclesiam“, a в мові грецькій: “Πιστευομεν […] είς μίαν αγίαν καθολικήν καί άποστολικήν εκκλησίαν». Decrees of the Ecumenical Councils. Nicaea I to Lateran V. P. Norman. S. Tanner. (Red.) T. 1. Washington DC. 1990. ст. 24.

[iv] Ігнатій Антіохійський. Ep. ad Romanos. Proemium. SCh 10, 106.

[v] G. Ostrogorsky. History of the Byzantine State. Oxford. 1968.

[vi] PG 99, 1332 A.

[vii] «Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля) і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі, і те що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі».

[viii] PG 99, 1332 A.

[ix] «Того часу підійшли до Ісуса […] і Він сказав […] Істинно кажу вам: Усе, що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі».

[x] Лист 129. PG 99, 1417 C.

[xi] Константинополь, Олександрія, Антіохія та Єрусалим.

[xii] M. Tataryn. Papal Primacy, Local Primacy and Episcopal Collegiality. «Logos» 34:1993. №    1-2. ст. 124.

[xiii] W. Hryniewicz. Na drodze pojednania. ст. 188.

[xiv] Boniface (Luykx). Response to the presentation by Bishop Vsevolod (Majdansky) of Skopelos: Does the restoration of communion between Constantinople and the Greco-Catholic Church of Kiev require a break of communion with Rome? «Logos“ 34:1993. №    1-2. ст. 184.

[xv] Tам же ж. ст. 184.

[xvi] C. Gallagher. Roman Papal Primacy: Obstacle or Bridge to Unity? “Logos» 37:1996. №    1-4. ст. 193.

[xvii] XVII Собор у Флоренції (1438-1445). Декрет для Греків. [В:] S. Głowa, J. Bieda. Breviarium Fidei. Wybór doktrynalnych wypowiedzi Kościoła. Poznań 1997. II. 24.

[xviii] C. Gallagher. Roman Papal Primacy. ст. 193-194.

[xix] XX Собор Ватиканський I. Сесія IV (1870). Конституція Догматична про Церкву Христову. Розділ IV. Непомильне навчання папи римського. [В:] BF II, 61.

[xx] Kallistos (Ware) of Diokleia. The Orthodox Church. New York – London 1993. ст. 317.

[xxi] Там же ж. ст. 316.

[xxii] J. Tillard. The Bishop of Rome. Wilmington DL. 1983. ст. 150-151.

[xxiii] Kallistos (Ware). Response to the Presentation by His Grace Bishop Basil (Losten): «The Roman Primacy and the Church of Kiev». «Logos» 34:1993. №    1-2. ст. 109-110.

[xxiv] Y. Congar. Diversités et communion. Dossier historique et conclusio théologique. Paris 1982. ст. 9.

[xxv] Kallistos (Ware). The Church of God. ст. 28.

[xxvi] Basil (Losten). Patriarch and Pope: Different levels of Roman Authority. 35:1994. №    1-4. ст. 217-218.

[xxvii] W. Hryniewicz. Na drodze pojednania. ст. 186; BF II. 13.

[xxviii] W. Hryniewicz. Na drodze pojednania. ст. 186; B. Dupuy. Les appels de l’Orient à Rome du concile de Nicée au concile de Chalcédoine. «Istina» 32:1987. №    4. ст. 368-371; E. Przekop. Rzym a katolickie patriarchaty wschodu w pierwszym tysiącleciu Kościoła. Lublin 1973. ст. 42.

[xxix] W. Hryniewicz. Na drodze pojednania. ст. 186.

[xxx] Basil (Losten). Patriarch and Pope. ст. 218.

[xxxi] Ігнатій Антіохійський. Ep. ad Romanos. Proemium. SCh 10, 106.

[xxxii] Ігнатій Антіохійський. Ep. ad Romanos. Proemium. SCh 10, 120-145.

[xxxiii] W. Hryniewicz. Na drodze pojednania. ст. 183.

[xxxiv] Vsevolod (Majdansky) of Skopelos. Response to Bishop Basil (Losten): Patriarch and Pope: Different levels of Roman Authority. «Logos» 35:1994. №    1-4. ст. 24.                             

[xxxv] Kallistos (Ware). Response to the Presentation by His Grace Bishop Basil (Losten): «The Roman Primacy and the Church of Kiev». «Logos» 34:1993. №    1-2. ст. 111.

[xxxvi] Kallistos (Ware). The Church of God.  ст. 28.

[xxxvii] Vsevolod (Majdansky). Response to Bishop Basil. ст. 242.

[xxxviii] Basil (Losten). Patriarch and Pope… ст. 201-238; Basil (Losten). The Roman Primacy and the Church of Kiev. «Logos» 34:1993. №    1-2. ст. 94.

[xxxix] P. Duprey. Towards the healing of schism: The Sees of Rome and Constantinople. New York 1987. ст. 130-131.

[xl] Basil (Losten). The Roman Primacy. ст. 98.

[xli] Basil (Losten). Patriarch and Pope. ст. 236.

[xlii] J. Meyendorff. The Primacy of Peter. Crestwood NY. 1992. ст. 163-164.

[xliii] Ів. 16, 13.

[xliv] W. Hryniewicz Kościoły siostrzane. Dialog katolicko-prawosławny 1980-1991. Warszawa 1993. ст. 110.

[xlv] В тексті румунському було вжите слово «парафія». I. N. Floca. Canoanele Bisericii Ortodoxe. Note si comentarii. Sibiu 1993. ст. 26.

[xlvi] «Епископамъ всякаго народа подобаетъ знати перваго въ нихъ, и признавати его яко главу, и ничего превышающаго ихъ власть не творити безъ его разсужденђя: творити же каждому только то, что касается до его епархђи и до мђстъ къ ней принадлежащихъ. Но и первый ничего да не творитъ безъ разсужденђя всђхъ. Ибо тако будетъ единомслђе, и прославится Богъ о Господђ во Святомъ Отецъ и Сынъ и Святый Духъ“. Правила Православной Церкви съ толкованђями Никодима Епископа Далматинско-Истрђйскаго. T 1 Санкт-Петербургъ 1994. s. 98.

[xlvii] Vsevolod (Majdansky). Divisions and Healing: Brest and beyond. “Logos» 36:1995. №    1-4. ст. 145.

[xlviii] T. F. Best. Faith and Order. «On the way to fuller koinonia» 166:1994. ст. 108.

[xlix] Kallistos (Ware) of Diokleia. The Orthodox Church. New York 1993. ст. 316.

[l] C. Gallagher. Roman Papal Primacy. ст. 202.

[li] Kallistos (Ware) of Diokleia. Response to Fr. Andriy Chirocsky: Towards an ecclesial self-identity for the Ukrainian Greco-Catholic Church. «Logos» 35:1994. №    1-4. ст. 130-131.

[lii] W. Hryniewicz. Na drodze pojednania. ст. 188-189.

[liii] Kallistos (Ware). The Church of God.  ст. 28.

[liv] Basil (Losten). Patriarch and Pope. ст. 208.

[lv] H. Fries i K. Rahner. Unity of the Churches: An Actual Possibility. New York 1985. ст. 70.

[lvi] C. Gallagher. Roman Papal Primacy. ст. 216.

[lvii] Boniface (Luykx). Response to the presentation by Bishop Vsevolod. ст. 196-197.

[lviii] Vsevolod (Majdansky). Divisions and healing. ст. 143.

10.05.2010, 1750 просмотров.

 
Офіційний сайт Української Греко-Католицької ЦерквиРелігійно-інформаційна служба України
Loading