українськаголовна english русскийкарта сайту  

Цікаві статті

26.01.2016
Доповідь о. Ігора Шабана під час пленарного засідання Міжконфесійної групи з православно-католицького богословського академічного діалогу УХАТ

2 жовтня 2015 року в рамках «8-го Екуменічного Соціального Тижня» відбулось ІІ пленарне засідання Міжконфесійної групи з православно-католицького богословського академічного діалогу Українського Християнського Академічного Товариства (УХАТ). З доповіддю «Хрещення розділяє чи єднає?» виступив голова Комісії УГКЦ сприяння єдності християн, протоієрей Ігор Шабан.

Детальніше

18.09.2015
Резолюції VI сесії Патріаршого Собору УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»

Ми, делегати VI сесії Патріаршого Собору УГКЦ, зібрані в м. Івано-Франківську на Прикарпатті 25–27 серпня 2015 року під головуванням Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава, обговорюючи тему «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», розробили певні напрямки для оновлення життя нашої Церкви в Україні та на поселеннях.

Детальніше

23.06.2014
«Ми не ваші вороги, ми вам – брати у Христі», – Глава УГКЦ до православних росіян

Не вірте пропаганді! Ми не ваші вороги, ми вам брати у Христі! Ми прагнемо бути добрими сусідами, мати дружні відносини і тісну співпрацю з вами.

Детальніше

Документи

17.11.2016
ЕКУМЕНІЧНА КОНЦЕПЦІЯ УГКЦ

Ми, греко-католики, відчуваємо своїм обов’язком будувати в дусі любові братерські відносини з іншими Церквами та намагаємося будувати цей діалог, наскільки це можливо. Прикладом цього є Екуменічна Концепція УГКЦ.

Текст Екуменічної Концепції УГКЦ

 

Subscribe
 
* -> Цікаві статті -> Блаженніший Любомир Гузар: “Політика – одна з найвищих форм любові до народу”

Блаженніший Любомир Гузар: “Політика – одна з найвищих форм любові до народу”

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Любомир (Гузар) презентував свою другу аудіокнигу «Дорога до ближнього», створену в жанрі інтерв’ю. Вона створена для широкого кола читачів і є, за словами керівника УГКЦ, не збірником християнського віровчення, а розумінням сучасної дійсності.

Предстоятель УГКЦ міркує про вічні та актуальні теми: «Що таке любов?», «Як будувати стосунки між різними поколіннями?», «Чи має жінка сидіти вдома, а чоловік – працювати?», «Як провести соціальну адаптацію заробітчан, які повертаються додому?», «Як змінити ситуацію з хабарами, які використовують для благодійності?» тощо.

Новинар розширив коло запитань й поговорив з Блажейнішим про складну ситуацію, у якій опинилася Україна, про ставлення до політиків й останніх до виборців, про стосунки греко-католицької церкви з новою владою, про створення помісної православної церкви в Україні та релігійне виховання дітей.


Яка головна думка вашої другої аудіокниги?

Любов до людини. Людина створена щонайменше у двох вимірах: це особистість, але водночас вона мусить жити у соціумі, щоб розвиватися. Щоб бути собою, щоб бути людиною. Візьму приклад. Письменник Редьярд Кіплінг написав книгу, яка в українському перекладі називається Брати Мауглі.

Про що ця книга? Про дитину, яка загубилася у лісі й виросла з вовками, набралася у них певних здібностей. Але не навчилася спілкуватися з людьми, хоча ззовні виглядає як людина. Вона не є людина, бо не вміє спілкуватися з людьми. Її природні здібності не розвинені, бо вона виростала з вовками. Щоб бути собою, треба бути з людьми. Спочатку з мамою, батьком, потім з іншими. Людина так розвиває свою особистість.

У зв’язку з тим, що людина для свого розвитку потребує інших людей, виринає ціла низка проблем, насамперед, сімейних. А з другого боку, – суспільних. Не тільки у сім’ї розвивається дитина. Коли вона виростає, зустрічає людей у школі, соціумі. Важливо, щоб зв’язки людини, — ред.) були добре налагоджені: із собою, з ближніми. А третій зв’язок – з Богом.

Ви кажете про любов до ближнього. Але ми живемо у жорстокому світі. Як можна, наприклад, любити наших політиків, які не дуже люблять свій народ?

Любов це не плата, це не відповідь на якісь заслуги. Хтось мені послужив і я тебе буду за це любити. Любов не замовляється. Загалом це бажання комусь добра. У нашій уяві політик – це одіозна постать. Ми дивимося на нього з певною нехіттю: «А, політик, фу!» Але йому можна бажати добра. Це є форма любові. Любов має різні форми – між чоловіком та жінкою, батьків до дітей, дітей до батьків, між друзями, до свого народу.

У нас часто кажуть: «Я люблю Україну до загину», але при цьому немає любові до українців. Ми мусимо любити українців, то є любов до України, конкретних людей, а не до абстрактної України. Я хочу любити людей. Може, вони не досконалі, може, роблять мені якусь прикрість, але бажати їм добра.

Ісус Христос вчить нас любити ворогів, — неприхильних до нас людей. Христос не мав ворогів, він помер за всіх, і це для нас приклад. Ми створюємо собі ворогів, щоб відмовити комусь в любові. Це – складна тема, але Христос каже робити добро тим, хто робить нам прикрість. Це є форма любові.

Політики її теж проявляють до ближнього?

Тут є проблема. В ідеалі одна з найвищих форм любові до свого народу – це політика. Політика – це служіння народу. Поліс – місто, політея – спільнота. Політики – це люди, які посвячуються для спільноти: працюють, думають, діють для добра людей.

Але політик може вважати, що він виконує роль політика виключно для самозбагачення. Я дозволю зробити порівняння: то є хлопець, який одружується з дівчиною заради її багатства. Він любить не її, а її гроші. Але ідеально кажучи, політиками повинні бути люди, які є взірцем любові до ближнього. Не абстрактної, а конкретної,-де він намагається всіма засобами допомогти своїм співгромадянам нормально жити, розвиватися.

Ми маємо з цим проблему, бо українські політики не одержали належного суспільного виховання. Через спадковість комуністичних часів, філософію комуни,-де всі дбають про всіх, але фактично лише про себе. Багато з наших сьогоднішніх політиків виростали у дусі самозбереження, самозбагачення, а не для того, щоб присвятити себе ближнім.

Тобто заради змін на краще має вимерти покоління політиків, виховане за комуністичної системи?

Щиро вам скажу: здається, що так. Політики, які живуть не в комуністичній дійсності, а в демократичній,-де підноситься гідність людини, повинні зрозуміти своє завдання в нових умовах. Але тут є проблема. Важко навчити старого собаку нових штучок. Те, що ми навчилися замолоду, важко змінити у старості. Одиниці змінили себе самих, щиро, не для показухи. Але це винятки.

Загалом, якщо людина виросла у певних умовах, вона буде жити й поводитися, відповідно до того, з чим вона виросла. Тому Ваше запитання, дуже правильне. Мусять – не мусять вимерти, але я не думаю, що вони зміняться. Може, один відсоток зміниться, бо це важкий процес. Людина до чогось звикає, і у цій дійсності вона продовжує перебувати. Вона навіть не бачить чогось іншого.

З чого починається любов до ближнього?

Треба шанувати себе. Хто я? Мене Бог сотворив, дав розум, волю, життя. Отже, якщо я вмію шанувати себе і те, що одержав, наступний природний крок – я дивлюся навкруги і бачу таких самих як я. Вони мають той самий початок від Бога, мають ту ж свободу, таланти.

Напередодні другого туру президентських виборів письменниця Оксана Забужко закликала голосувати проти всіх. Ви ж, навпаки, — робити вибір. Чому?

Бо це сенс виборів. Для чого вибори, якщо ми не обираємо? Люди кажуть вибирати менше зло. Але можна дивитися інакше: я вибираю того, хто може зробити щось більш позитивне. Не менше зло, а того, хто може дати кращий результат. Проти всіх – це втеча. Раз ми мали перший тур і вибрали, тоді йдемо послідовно далі. Більшість народу зголосилися з двома кандидатами, тоді треба між ними обирати, а не втікати.

Однак яку ціну ми заплатимо за наш вибір?

Вибір треба робити раціонально і брати до уваги можливі небезпеки. Ми не вибираємо між двома ангелами, а між двома політичними фігурами, і кожна з них щось з собою несе. Що буде, побачимо. Це по-перше. А по-друге, ми не повинні сидіти зі складеними руками й чекати, а взятися до роботи.

Більшість громадян чекають, що їм дадуть, бо це типова радянська ментальність. Так їх навчили: держава і партія про них подбають. Тут є виклик – вибирати працювати. Ми не перестаємо молитися, але з молитвою хочемо працювати, Бог для цього дав нам таланти. Є нова політична та економічна ситуація, тому я маю задуматися: що мені робити, щоб поліпшити ситуацію?

Нинішня ситуація є далеко не ідеальна, але що кожен з нас робить, щоб її покращити? Наведу приклад з чужого подвір’я. Президент США Джон Кеннеді в інавгураційній промові кинув цікавий клич: «Не питай, що Америка може зробити для тебе, але, що ти можеш зробити для Америки?» Це можна прекрасно застосувати до України.

Ми звертаємо багато уваги на економіку, але економіка – це тільки частина життя. Людина не тільки з хліба живе. Є духовні вартості: порядок, закон. Якщо хтось пристосовує закон до своїх потреб, викривляє його, на це треба реагувати. Сказати: «Добрі мої політики, ви не робите добра», щоб вони не думали, що вони безкарні. Це частина демократичного політикуму,-де громадяни не пасивно нарікають, а реагують.

Тож ми обрали того, кого варті?

Янукович, Тимошенко, парламент — частина нашої дійсності. Ми можемо мріяти про когось іншого. Мріяти – це гарно, але треба щось робити.

Як, на вашу думку, складатимуться стосунки між УПЦ КП та УПЦ МП при президенті Януковичі? Чи не зайде в глухий кут діалог про об’єднання українського православ’я?

Я думаю, що ні. Треба підійти до справи трішки ширше. Є люди свідомі в усіх конфесіях, які будуть забезпечувати щонайменше порозуміння, з часом – зближення. Є процеси тимчасові, а є довготривалі. Це треба брати до уваги і не думати, що якщо нині немає успіху, то світ завалився. Треба пробувати один, другий, десятий раз.

Можна робити революцію, але жодна революція у світі нічого не розв’язала. Тому за допомогою революції щось розв’язувати дуже небезпечно, бо це заміна однієї групи на іншу. І народ це терпить. Але є способи, які вимагають більшої терпеливості, послідовності і тоді рано чи пізно, часом дуже пізно, приходять результати.

Чи багато часу доведеться чекати?

Йдеться про напрацювання десятків, сотень років, тому одним рішенням не розв’яжуться. Ситуація вимагає внутрішньої зміни, але вона можлива.

Як Ви ставитеся до дружби Президента Януковича та російського патріарха Кирила?

Це складна справа, яка полягає у ролі Російської православної церкви (РПЦ) у Росії. РПЦ тісно пов’язана з тим, що діється у державі. Наша традиція інакша. Ми розуміємо роль церкви, держави та їхнє співвідношення. Церква в Україні не на службі у держави, а є її партнером. Ми працюємо для народу. Це не так, як у Росії.

Ці речі треба розуміти і відповідно до цього поводитися. Ми мусимо зрозуміти, що є добре для нашої церкви, яка, на жаль, поділена, але виросла з того самого коріння: Володимира, Аскольда, Климента. Церква – це ми. І ми мусимо дивитися на себе й думати, що для нас є кращим. Політики мають своє міркування, а церква – своє. Політики повинні зрозуміти: є вартості, які рухати не можна, бо можна тяжко за це заплатити.

Після інавгурації Януковича єпископи УГКЦ звернулися до нього, як до гаранта Конституції, з проханням поважати права віруючих різних конфесій. Ви вже отримали реакцію своє це звернення?

Ні, не отримав — ні офіційної, ні неофіційної.

А на що ви очікуєте?

Нам важливо, щоб була взята до уваги наша позиція. Щоб була певна послідовна поведінка. Щоб церква у державі могла позитивно і творчо працювати. І ми це висловили. І тепер побачимо.

Не все залежить від Президента, є ціла група людей. І вони повинні зрозуміти, що вони прочитали, побачили і як будуть далі поводитися. Для мене не важлива офіційна відповідь. Замало декларацій, ми маємо тих декларацій стільки, що аж в голові шумить. Ми би хотіли бачити конкретні вчинки.

А якщо їх не буде?

Церква не загине. Мета церкви – спасіння людей. Ми дбатимемо про виховання людей, щоб вони жили у добрій спільності. Церква говоритиме людям про їхню відповідальність, щоб вони перестали бачити хабарництво як нормальний спосіб життя, щоб вони сумлінно працювали і з часом це дасть свої результати.

Як ви ставитеся до ідеї викладання релігії у навчальних закладах?

Дуже добре, але то має бути релігія, яка відповідає релігійним переконанням батьків і дітей. Якщо батьки прагнуть цього, держава повинна створити можливість вивчати дітям релігію. За Союзу був атеїзм, це була релігія держави і всі школи вчили атеїзм.

Нині всі повинні мати можливість бути на уроках згідно з релігійними переконаннями батьків і дітей. Але це має бути кваліфікована особа. Тут хочу зазначити, що кажу про уроки катехизму чи релігії, а не християнської етики. Християнська етика має бути обов’язковим компонентом для всіх. Адже Україна виросла на християнстві.

Однак є недільні школи.

Недільна школа інша, це не світська школа. Недільні школи існують при церкві, й не тільки для дітей. Це не те саме, що викладання релігії у державній школі.

Чи не суперечить це принципу відділення церкви від держави?

Йдеться про право людини на свободу віросповідання. І держава повинна дбати про право дітей пізнати їхні релігійні переконання. Держава не відповідає за підготовку вчителів релігії. Це мусить робити церква або релігійна організація. Але держава повинна створити для них умови з метою навчання дітей релігії.

Викладати релігію у школі повинен священик?

Не тільки він. Це може робити вчитель. Але він повинен мати місію від церкви навчати дітей релігії. Якщо це священик, він повинен мати педагогічну кваліфікацію.

Ольга Жила, для Новинар

28.04.2010, 1411 просмотров.

 
Офіційний сайт Української Греко-Католицької ЦерквиРелігійно-інформаційна служба України
Loading