українськаголовна english русскийкарта сайту  

Цікаві статті

25.09.2017
Доповідь Глави УГКЦ «Роль релігії в європейській інтеграції – перспективи України та ЄС»

Згідно із соціальним вченням Католицької Церкви, є чотири головних принципи, на яких має будуватися сучасне європейське суспільство: гідність людської особи, загальне добро, солідарність і субсидіарніть.

26.01.2016
Доповідь о. Ігора Шабана під час пленарного засідання Міжконфесійної групи з православно-католицького богословського академічного діалогу УХАТ

2 жовтня 2015 року в рамках «8-го Екуменічного Соціального Тижня» відбулось ІІ пленарне засідання Міжконфесійної групи з православно-католицького богословського академічного діалогу Українського Християнського Академічного Товариства (УХАТ). З доповіддю «Хрещення розділяє чи єднає?» виступив голова Комісії УГКЦ сприяння єдності християн, протоієрей Ігор Шабан.

Детальніше

18.09.2015
Резолюції VI сесії Патріаршого Собору УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»

Ми, делегати VI сесії Патріаршого Собору УГКЦ, зібрані в м. Івано-Франківську на Прикарпатті 25–27 серпня 2015 року під головуванням Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава, обговорюючи тему «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», розробили певні напрямки для оновлення життя нашої Церкви в Україні та на поселеннях.

Детальніше

Документи

17.11.2016
ЕКУМЕНІЧНА КОНЦЕПЦІЯ УГКЦ

Ми, греко-католики, відчуваємо своїм обов’язком будувати в дусі любові братерські відносини з іншими Церквами та намагаємося будувати цей діалог, наскільки це можливо. Прикладом цього є Екуменічна Концепція УГКЦ.

Текст Екуменічної Концепції УГКЦ

 

Subscribe
 
* -> Цікаві статті -> Четвертий хрестовий похід: Чи у всьому винні латиняни?

Четвертий хрестовий похід: Чи у всьому винні латиняни?

29 листопада 1199 року під час рицарського турніру в Екрі граф Тібо III Шампанський прийняв хрест. З цього і почалася активна фаза підготовки Четвертого хрестового походу. Хрестоносці цього разу не побачили Святої землі, натомість здобули Константинополь. Історія цього сходження озброєних пілігримів з шляху істинного до цих пір викликає безліч суперечок.

Інокентій III став папою в січні 1198 року, а вже в серпні розіслав енцикліку із закликом взяти хрест. Але, не дивлячись на всю пропаганду, підготовка йшла в'яло. Намічена дата початку походу (березень 1199 року) пройшла, а військо ще не почало збиратися. І лише спалах ентузіазму на турнірі в Шампані зрушив справу з мертвої точки. От як описує цю подію Жоффруа-де Віллардуен (активний учасник походу і безпосередній свідок багатьох інтриг, з ним пов'язаних): «Був турнір в Шампані, в якомусь замку, що називався Екрі; і милістю Божою сталося так, що Тібо, граф Шампані і Брі, прийняв хрест, так само як і Луї, граф Блуаський і Шартрський. І сталося це напередодні Адвенту. Так от знайте, що цей граф Тібо був молодим чоловіком не старшим двадцяти двох років; а графові Луї було не більше двадцяти семи років. Обидва ці графи були племінниками короля Франції і троюрідними братами, а також, з іншого боку, племінниками короля Англії».

З цієї миті події починають розвертатися швидко, але дивно. У лютому 1200 року до експедиції приєднується граф Бодуен Фландрський (майбутній імператор). На початку літа вже були зібрані значні кошти і сили, визначений план кампанії: переправитися до Єгипту і звідти почати бойові дії проти сарацин. Пора було подумати про кораблі для переправи за море. Взимку шість посланців серед них Жоффруа-де Віллардуен) відправилися для переговорів про фрахт до Італії. Перевезти армію могли генуезці, пізанці і венеціанці. Вибрали Венецію, хоча — тут перша дивність — було відомо, що у неї тісні зв'язки з Єгиптом. Навіщо було порушувати їх, везти туди хрестоносців, коли постачання сарацинам зброї, лісу і інших стратегічних ресурсів давали відмінний прибуток? Проте Венеціанська республіка погодилася надати флот. Більше того, і сама вирішила приєднатися до експедиції.

Згодом говорили, що ніхто і не збирався везти хрестоносців до Єгипту, що венеціанці навіть взяли з єгиптян гроші за саботаж переправи. Цілком можливо. Республіка Святого Марка славиться своєю хитрістю. Зокрема, договір про перевезення хрестоносців був складений так вправно, що присутні влітку 1202 року у Венеції пілігрими опинилися в повній залежності від керівництва республіки. Річ у тому, що передбачалося зібрати 4,5 тис. лицарів, 9 тис. зброєносців і 20 тис. піхотинців, тобто в три рази більше, ніж було в наявності у момент підписання договору. Думали, що інші якось підтягнуться. Але у визначений термін до Венеції прибуло не більше 12 тисяч вояків. За себе вони ще могли заплатити, але венеціанці вимагали плати і за тих, хто не з'явився. І формально мали рацію. Оголосили, що не вийдуть в море, поки не отримають всю суму. Похід був готовий провалитися, ще не почавшись.

Важко точно сказати, чи дурні були лицарі, які уклали такий договір, чи підкуплені кимось чи із самого початку знали, що експедиція прямує зовсім не в Святу Землю. В усякому разі, воїни, не посвячені в таємниці високої політики, опинилися перед фактом: плисти неможливо, а вже витрачені гроші можуть просто пропасти. Венеція — цей у той час відомий інтриган міжнародної політики, очевидно із самого початку склала хитромудрий план як використати Хрестовий похід в своїх інтересах. І тут дож Енріко Дандоло запропонував геніальний вихід: відправитися разом з венеціанським флотом до Далмацію, захопити торгівельне місто Задар (що зовсім недавно було васалом Венеції, а тепер належав угорському королю) і з отриманої здобичі розплатитися по рахунках. Багато хто був обурений, але іншого виходу не було.

Коли вожді походу погодилися завоювати Задар, дож і сам прийняв хрест. У листопаді місто було взяте. Папа протестував, учасники нападу на християнське місто були відлучені від Церкви. Отже з моменту взяття Задару цей похід практично не можливо назвати хрестовим, тому що його учасники були відлучені від Церкви. Все-таки вони ще повинні були їхати в Святу Землю, тому що кожен, хто прийняв таку обітницю боявся її порушити. Правда, експедиція відкладалася, зима — несприятливий час для плавання. Вирішили перечекати її під Задаром. Було весело. Гроші якось дуже швидко закінчилися. А без них які походи? Зубожілі пілігрими перш ніж плисти до Єгипту, повинні були якось поправити свої справи. І тоді дож Дандоло вказує новий напрям руху до Святої Землі: через Константинополь.

Повернемося трохи назад, щоб відзначити ще одну дивність. Граф Тібо Шампанський вже давно не керує походом. Коли його посланці їздили до Венеції домовлятися про кораблі, цей 22-річний лицар раптом несподівано захворів. І якраз до моменту їх повернення помер. За пропозицією Жоффруа-де Віллардуена ватажком походу був вибраний маркіз Боніфацій Монферратський, який до смерті графа Тібо не мав жодного відношення до підготовки кампанії. Чому обирають Боніфація? Швидше за все, тому, що він цього дуже хотів і активно працював над цим. Зокрема, він міг зустрітися і обговорити дещо з Віллардуеном, коли той повертався з Венеції. Віллардуен міг в той момент знати або не знати про хворобу графа Тібо. Але той, хто грає по-великому, звичайно, повинен передбачати такі речі заздалегідь.

Маркіз Монферратський був серйозним гравцем. Його рід мав найбезпосередніше відношення і до інтриг Хрестових походів, і до таємниць візантійської політики. Брат Боніфація, Конрад, у свій час був одружений на сестрі імператора Візантії Ісаака II Ангела, потім розлучився і став єрусалимським королем. Інший брат, Реньє, був одружений на дочці візантійського імператора Мануїла Комніна, став кесарем, отримав у володіння Фессалоніку. Але був отруєний імператором Андроніком Комніном, який ненавидів латинян. Цікаво, що Боніфацій Монферратський в ході розподілу здобичі після взяття Константинополя хотів отримати саме Фессалоніку. І отримав її. До цього варто додати, що з якоїсь причини Боніфацію благоволив король Філіп.

«А тепер послухайте про одне з найбільших чудес і про один з найбільших випадків, про які ви коли-небудь чули». Так Жоффруа-де Віллардуен починає розповідь про нового і, можливо, головного персонажа трагедії падіння Константинополя. Річ у тому, що династія Ангелів, що правила з 1185 року у Візантії, була справжньою пліснявою на троні. Ісаак II, що скинув тиранічного Андроніка незабаром був скинений з трону власним братом Олексієм III, осліплений і кинений у в'язницю разом з сином Олексієм. Але царевичу Олексію якось дуже своєчасно допомогли втекти. Про це «чудо» якраз і говорить Віллардуен: «Син цей вирвався з ув'язнення і втік на кораблі, прибувши в якесь приморське місто, що називалося Анкона. Звідти він відправився до короля Німеччини Філіпа, чия дружина була його сестрою. І він прибув у Вершу в Ломбардії, і зупинився в цьому місті, і застав там багато пілігримів, які вирушали звідти у військо“.

Вражаючий збіг. Звичайно, хроніст викладає справу так, що не зовсім зрозуміло, коли точно це сталося. Але абсолютно чітко дає зрозуміти, що своєчасно. Пізанські купці, які допомогли царевичу Олексію втекти, зрозуміло, були конкурентами венеціанців, але в даному випадку явно робили разом з ними якусь спільну справу. І дали хлопцю розумні точки зору тих, хто готує операцію проти Візантії) поради:» І ті, хто допоміг йому вислизнути з темниці і хто був з ним, сказали йому: «Сеньйор, ось тут, у Венеції, поблизу від нас знаходиться рать з кращих людей і кращих лицарів на світі, які збираються за море. Попроси їх про милість, щоб вони зглянулися над тобою і твоїм батьком, які так несправедливо позбавлені своєї спадщини. І коли вони захочуть підсобити тобі, ти погодься виконати все, що б вони усно не запропонували тобі. Можливо, вони зжаляться над вами“. І він сказав, що зробить це дуже охоче і що ця порада хороша».

Скоро ця порада приведе царевича до загибелі, а Константинополь до катастрофи. Адже людина грає на себе лише в міру бачення загального ходу гри, а в міру небачення грає за того, хто бачить. Олексій, звичайно, думав, що діє на користь собі, але він попав в чужу гру, сенс якої не розумів. Коротше кажучи, він відправив посла до маркіза Монферратського, який, можливо, ще до того, як приєднався до походу, знав, для чого треба було втекти Олексію. А ось люди з оточення маркіза навряд чи знали всі тонкощі гри. У всякому разі, вони поводилися як сучасні європейці, яким за допомогою ЗМІ нав'язують, як треба розуміти ту або інша подію. Вони сказали послам Олексія: «Ми добре розуміємо, про що ви говорите. Ми відправимо разом з ним до короля Філіпа посольство — туди, куди сам він вирушає; коли він захоче підсобити нам відвоювати Заморську землю, то і ми підсобимо йому відвоювати його землю; адже ми знаємо, що її відняли у нього і у його батька несправедливо».

Ось, власне, і вся історія. Далі сталося те, що і повинно був статися. Хрестоносці швидко розправилися з перевершуючими їх (по Віллардуену, 1 до 200) силами нікчемного Олексія III, посадили на престол царевича Олексія (він став називатися Олексієм IV) і його сліпого батька Ісаака II. При цьому Олексій виявився надто багато винен своїм добродійникам. Поки Олексій шукав гроші, пілігрими стояли під стінами Константинополя. Але час йшов, вся сума ніяк не збиралася, городяни хвилювалися, патріоти підбурювали їх до рішучих дій. У січні 1204 року натовпи на площах став вимагати нового імператора. Один з сановників імперії Олексій Мурзуфл оголосив народові, що нова влада збирається просити пілігримів про допомогу. Почалися заворушення, які обернулися обранням нового імператора Олексія V Дуки Мурзуфла. Невдалі Ангели були убиті.

Щоб все-таки отримати борг, хрестоносцям довелося ще раз брати Константинополь. Цього разу не обійшлося без грабежу і масової різанини. Невідомий учасник подій написав: «Потім ми розграбували житлові будинки, і греки втекли з міста. Ми зібрали всю свою здобич і багатства в одне місце і наповнили сріблом три великі вежі. Потім почалося обговорення виборів імператора“. Імператором нової Латинської імперії був проголошений Бодуен Фландрський. Латинська імперія проіснувала більше 50 років, поки Генуя не допомогла грекам прогнати західних завойовників.

Закінчувати історію падіння Константинополя прийнято наріканнями з приводу того, що хрестоносці зрадили справу Христа, зруйнували християнську імперію, підірвали єдність християнських народів. Це пусте. Жодної християнської єдності давно вже не було, до речі, Візантія теж ніколи не демонструвала особливої любові до західних варварів. І якщо згадуємо жертв цієї різанини влаштованої хрестоносцями, то православні практично завжди замовчують про різанину православними візантійцями ненависних латинян.

Ось, наприклад, що розповідає західний хроніст Гійом Тірський про різанину, яку в 1182 році влаштував латинянам в Константинополі майбутній імператор Андронік I Комнін: “І не було відмінності між народом і кліром, але безжалісно розтерзали тих, хто відрізнявся релігійним саном і достоїнством. Ченцям же і священикам першим заподіяли несправедливість, і тих, кого знайшли, жорстоко вбили. Серед них високоповажного мужа на ім'я Іван, субдиякона святої Римської Церкви, якого по церковних справах пан Папа направив туди, схопивши, обезголовили, а його голову прив'язали до хвоста брудного собаки… Так нечестивий народ греків, породження єхидни, вдачею подібні до змії, пригрітої на грудях, і хатніх мишей, відплатили злом своїм сусідам».

Характеристика «греків» як таких, звичайно, несправедлива і відображає в першу чергу відношення західної людини до людей Сходу. Але факти вірні, їх підтверджують і візантійські хроністи. Наприклад, Євстафій Солунський повідомляє: «Люди Андроніка нападали не лише на озброєних противників, але і на тих, хто по слабкості своїй заслуговував на поблажливість. Бо і жінок, і маленьких дітей вони били мечем. Вже і це було жахливо, але найжахливіше, коли залізо розверзало материнське лоно і вивергало плід його». Тоді загинуло не менше 10 тис. латинян, 4 тисячі були продані в рабство. При взятті Константинополя в 1204 році все-таки було вбито менше народу, близько 2 тис. чоловік.

Єдність християн до Четвертого хрестового походу — зручний православним міф. Між мусульманами і християнами Сходу було більше спільного, ніж між християнами Сходу і Заходу. Коли в 1187 році Саладін забрав у християн Єрусалим, міські брами воїнам султана відкрили саме православні. А православний імператор Ісаак II (той самий, якого хрестоносці потім так вдало для себе визволять з в'язниці) привітав Саладіна з великим діянням вигнання невірних зі святого міста. Нарешті, договір між Ісааком і Саладіном передбачав передачу православним всіх латинських храмів в Святій землі.

І це не було кон'юнктурою моменту, це було стійким світовідчуттям. У 1111 році до султана Мухаммеда I до Багдаду, прибуло посольство з Візантії з пропозицією (за повідомленням Ібн аль-Каланісі) «напасти і покарати франків: ми могли б об'єднатися, щоб вигнати їх». Візантійська ініціатива «укласти союз і угоду, щоб боротися проти франків і вигнати їх з цих місць», навіть дала привід правовірним докорити своєму володареві: «Значить, ти не боїшся кари аллаха, ти допускаєш, щоб правитель греків з великим завзяттям виступав за іслам, ти чекаєш, поки він відправить тобі посла і надихне тебе почати священну війну?»

Чи справедливі після всього сказаного нарікання православних про зрадників франко-латинян?

 

Автор: О.Давидов

18.03.2010, 1775 просмотров.

 
Офіційний сайт Української Греко-Католицької ЦерквиРелігійно-інформаційна служба України
Loading