українськаголовна english русскийкарта сайту  

Цікаві статті

26.01.2016
Доповідь о. Ігора Шабана під час пленарного засідання Міжконфесійної групи з православно-католицького богословського академічного діалогу УХАТ

2 жовтня 2015 року в рамках «8-го Екуменічного Соціального Тижня» відбулось ІІ пленарне засідання Міжконфесійної групи з православно-католицького богословського академічного діалогу Українського Християнського Академічного Товариства (УХАТ). З доповіддю «Хрещення розділяє чи єднає?» виступив голова Комісії УГКЦ сприяння єдності християн, протоієрей Ігор Шабан.

Детальніше

18.09.2015
Резолюції VI сесії Патріаршого Собору УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»

Ми, делегати VI сесії Патріаршого Собору УГКЦ, зібрані в м. Івано-Франківську на Прикарпатті 25–27 серпня 2015 року під головуванням Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава, обговорюючи тему «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», розробили певні напрямки для оновлення життя нашої Церкви в Україні та на поселеннях.

Детальніше

23.06.2014
«Ми не ваші вороги, ми вам – брати у Христі», – Глава УГКЦ до православних росіян

Не вірте пропаганді! Ми не ваші вороги, ми вам брати у Христі! Ми прагнемо бути добрими сусідами, мати дружні відносини і тісну співпрацю з вами.

Детальніше

Документи

17.11.2016
ЕКУМЕНІЧНА КОНЦЕПЦІЯ УГКЦ

Ми, греко-католики, відчуваємо своїм обов’язком будувати в дусі любові братерські відносини з іншими Церквами та намагаємося будувати цей діалог, наскільки це можливо. Прикладом цього є Екуменічна Концепція УГКЦ.

Текст Екуменічної Концепції УГКЦ

 

Subscribe
 
* -> Цікаві статті -> "Критська унія" – майбутнє православно-католицького діалогу?

"Критська унія" – майбутнє православно-католицького діалогу?

Останнім часом у засобах масової інформації активно обговорюється так званий «критський документ», який вже встигли найменувати «критською унією».

Даний документ був «прийнятий за основу в ході засідання Змішаної міжнародної комісії з богословського діалогу між Римсько-католицькою церквою й Православною Церквою на Криті 27 вересня — 4 жовтня 2008 року й доопрацьований у жовтні 2009 року, під час засідання на Кіпрі,-де РПЦ МП представляв архієпископ Іларіон (Алфеєв)».[1] Отже, що ж представляє собою цей критський документ, і який його реальний статус?

Критський документ — це проект документа «Роль єпископа Риму в єдності Церкви в першому тисячолітті»[2], вироблений не самою Змішаною міжнародною комісією, а Координаційним комітетом комісії. Представники Російської Православної Церкви ніякої участі у виробленні цього документа, як і взагалі в роботі Координаційного комітету не приймали.

З православної сторони групу авторів тексту очолював представник Константинопольського Патріархату, митрополит Іоанн (Зізюлас), якого полюбляють представляти в якості «еталонного» сучасного православного богослова, до рівня якого нинішнім російським богословам дуже й дуже далеко.

Однак повернімося до послідовного викладу фактів. Згідно із повідомленнями служби комунікації ВЗЦЗ МП, ще до початку засідання Змішаної комісії Російська Православна Церква представила в оргкомітет комісії критичні зауваження до критського документа [3]. Під час засідання Змішаної комісії на Кіпрі в жовтні 2009 року критський документ не тільки не був «дороблений», але не прийнятий навіть за основу, а лише частково розглянутий, істотно видозмінений, остаточна ж робота над ним перенесена на наступну зустріч Змішаної комісії.[4]

Такий сухий і неемоційний офіційний виклад подій говорить не про прийняття «критської унії», а про повний провал критського документа й торжество православної еклезіологічної позиції, що безкомпромісно відстоювалася делегацією Московського Патріархату. Між іншим, джерело грецького агентства «Amen.gr» із числа учасників кіпрського засідання Змішаної комісії 2009 року повідомило, що критський документ не вдалося прийняти через  «хворобливі дискусії» і «різну позицію окремих представників Православних автокефальних Церков з певних питань».[5]

Чому ж критський документ — «Роль єпископа Риму в єдності Церкви в першому тисячолітті», викликав настільки рішуче неприйняття з боку представників Російської Православної Церкви? По-перше, тому що в ньому існує спроба нав'язати православним римо-католицьке, єретичне розуміння першості у Церкві, а по-друге, тому що фанарським співавторам документа зовсім очевидною видається модель римського примату, римського папізму, щоб пізніше можна було б підтвердити не менш єретичну модель константинопольського примату, східного папізму в рамках Православної Церкви. Це бажання прихильників двох приматів, західного і східного, відстояти власну точку зору й породжує властиву, на мій погляд, документу внутрішню суперечливість.

Так, визнавши необхідність вселенської першості, першості не тільки честі, але й влади; наділивши першу кафедру Церкви особливими прерогативами й правом прийому апеляцій, роллю «координатора» і «стабілізатора» віри й церковної єдності; визнавши, що в першому тисячоріччі такою кафедрою був Рим — автори документу обмовляються, що примат саме Петра, як символу єдності Церкви, має потребу в «подальшому обговоренні».

Це означає, що представники Константинополя намагаються обійти те положення, що лише і тільки Рим може мати вищеперераховані повноваження. Представники Фанару явно постаралися зробити акцент на тому, що зазначені права — це права першопрестолу, яким в І тисячоріччі був Рим.

Їхня логіка зрозуміла: тому що Рим тепер поза спілкуванням із Православною Церквою, тому його права автоматично переходять до нової головної кафедри — Константинополя. Тому, на мою думку, згадуючи в критському документі Рим, представники Фанару мали на увазі Константинополь.

З іншого боку, явним успіхом прихильників західної моделі папізму є текст у критському документі,-де підтверджується «визнання Римської Церкви з апостольських часів першою серед Помісних Церков, як на Сході, так і на Заході». Говорячи про це «визнання», автори документа використають час Present Perfect, ( «the Church of Rome has been recognіsed as the fіrst), що „вживається тоді, коли необхідно підкреслити, що результат якоїсь дії, яка відбулась у минулому, є присутньою також у даний момент“.[6] Підписуючись під подібними формулюваннями, константинопольські співавтори критського документа тим самим визнають, що й сьогодні Римська церква “є першою серед Помісних Церков, як на Сході, так і на Заході», що одночасно виключає заміщення місця цієї Церкви Церквою Константинопольської.

Чому критський документ (який як було зазначено вище є лише проектом) після його досить несподіваної публікації одержав у ЗМІ не зовсім вдале найменування «критської унії», стає зрозумілим при критичному розборі його тексту.

Посилаючись на попередній раввенський документ (який також не був підписаний представниками Московського Патріархату), автори критського документа визнають «нерозривний зв'язок» між першістю і соборністю на всіх рівнях життя Церкви, у т.ч. і на вселенському.

Соборність і першість на вселенському рівні взаємозалежні. Нерозривність зв'язку вселенської соборності із вселенською першістю якщо мова йде про взаємозалежність, тоді виходить, що не тільки першість залежить від соборності, але й навпаки) — це відверто папістське вчення, зовсім не знайоме православній догматиці й канонічному праву.

Подібних формулювань не знайдемо в соборних визначеннях як Древньої, так і сучасної Церкви, вони є цілковитим нововведенням, новим вченням, що нав'язується західними й східними папістами.

Далі, також відсилаючись до раввенського документу, критський документ говорить про «прерогативи» Римського єпископа, як «protos серед патріархів», «protos серед єпископів головних престолів». В англійському оригіналі документа використається слово «prerogatіve» мн.ч.), що означає, згідно Оксфордському тлумачному словнику англійської мови, «виключне право або привілей окремої особи або класу»,[8] тобто з першого по честі ієрарха єпископ головного престолу перетворюється в якусь особливу інституцію, що володіє особливими, виключними правами, відсутніми у будь-якого іншого патріарха. Це також чисто римсько-католицька богословська схема. Православна Церква не знає у своєму устрої ніякої інституції «першого єпископа», що володіє в ній виключними правами.

Також з раввенського документу автори критського документу витягають положення про якійсь «ролі римського єпископа в спілкуванні всіх Церков», які повинні бути «глибше вивчені». Після цього стверджується, що в Равенні було вирішено з'ясувати, «яка специфічна функція єпископа „першого престолу“ в еклезіології койнонії». Як справедливо відзначив архієпископ Волоколамський Іларіон, Православна Церква не знає іншої форми койнонії, крім Євхаристичного спілкування. Особлива роль, специфічна функція (!) єпископа «першого престолу» у здійсненні спілкування Церков, койнонії – все це також папістське вчення, нововведення, невідоме ні Древній, ні сучасній Вселенській Церкві.

Розмірковуючи про Римську церкву як prіma sedes, автори критського документа говорять, що вже у ранній Церкві Рим «займав унікальне місце серед Помісних Церков і користувався унікальним впливом». Твердження, що перша кафедра може мати в Церкві якесь «унікальне місце» і якийсь «унікальний вплив», також не відповідає православній еклезіології. Цікаво, що як доказ такого «унікального місця» і «унікального впливу» автори критського документу наводять послання св. Климента Римського до Коринтян — тобто використовують один з улюблених аргументів римсько-католицьких апологетів при полеміці із православними.[9]

Ґрунтуючись на вириванні з історичного, а іноді й прямо з текстового контексту цитатах з отців і авторитетних авторів Древньої Церкви, критський документ стверджує, що «Римська Церква була орієнтиром і для „правила віри“, і при пошуку мирного вирішення проблем, що виникали як усередині, так і між деякими Церквами», що є напівправдою, оскільки й інші апостольські кафедри визнавалися орієнтиром віри, а при пошуку вирішення проблем зверталися не тільки до Римської Церкви (до неї частіше, ніж до інших, у силу певних церковно-історичних обставин, але не завжди). Крім того, у цих словах звучить думка, що Рим має право втручатися в справи інших Церков, що є зовсім неприйнятним.

Цитуємо критський документ далі (п.12): «Східна й Західна традиції визнають певну „честь“ (tіmі) першого серед патріарших престолів, що не було винятково чимсь почесним (6 правило Нікейського собору, №    2 Конст. собору й №    28 Халкидонского собору), але надавало „владу“ (exousіa)». Тут остаточно маски скинуті, і на підставі абсолютно не застосовних до даного тлумачення правил виводиться якась «влада» у Вселенській Церкві головної кафедри першого серед єпископів.

Щоб ні в кого не залишалося ніяких сумнівів, до першості головного престолу у Вселенській Церкві застосовується 34 Апостольське правило, у якому мова йде про першість у межах конкретного народу, області. Таким чином, влада головної кафедри Вселенської Церкви в критському документі прирівнюється до влади предстоятеля Помісної Церкви. Вселенська Церква має подібне відношення до першого єпископа, як митрополія до свого митрополита, патріархат — до патріарха. Це — апогей папізму в критському документі.

Докладно також зупиняються автори критського документа на «праві» папи приймати апеляції від єпископів інших Помісних Церков. І це — елемент невідповідної православному віровченню антиканонічної папістської схеми.

Розвиваючи тезу про першість влади римського єпископа, яка нібито визнавалась Церквою І тисячоліття, автори критського документа стверджують: «ніякий собор не міг бути визнаний Вселенським без згоди папи». Тут свідомо плутають наслідок і причину. Вселенський собор був Вселенським з огляду на спільну згоду єпископів Вселенської Церкви, а не згода папи.

Душпастирські документи пап розглядалися й затверджувалися Вселенськими соборами, на тій самій підставі, що й документи інших єпископів. Православність Вселенського собору підтверджувалася не згодою папи, а, навпаки, православність самого папи підтверджувалася прийняттям ним визначень Вселенського собору, як визначень, винесених повнотою Церкви. Коли ж папа відходив від визначень Вселенських соборів, він тими ж соборами відтинався від Тіла Церкви (Гонорій).

Безумовно, думка папи, як носія Передання Західної Церкви, мало величезне значення на Вселенських соборах. Але величезне значення мали й думки предстоятелів інших апостольських кафедр, як носіїв Передання Східної Церкви. Якщо приділялася особлива увага душпастирським документам окремих папів, то не в силу їх якогось особливого папського статусу у Вселенській Церкві, а в силу їх особистої любові до Православ'я. Наприклад, таке значення надавалося Томосу св. Лева Великого. Однак не менше значення надавалося Вселенськими соборами душпастирським документам інших осіб, якщо ці документи мали самі по собі особливе значення для точного визначення православної віри й повалення єресі (наприклад, послання св. Кирила Олександрійського).

«Римський єпископ, як перший (protos) серед патріархів, здійснював роль координації й стабільності в питаннях, що відносяться до віри й спільноти» (п. 28 критського документа). І знову перед нами виражена папська модель спілкування всередині Церкви й дотримання чистоти віри. Відповідно до православної еклезіології, Помісні Церкви зберігають єдність через Євхаристичне спілкування, а не завдяки «координуючій і стабілізуючій» ролі головної кафедри, спілкування із Церквою визначається перебуванням в Євхаристійному спілкуванні з усією її повнотою, а не єдністю з першим по честі престолом. Твердження, що саме головний єпископ має особливу роль у збереженні «стабільності», тобто незмінності, не пошкодженні віри Вселенської Церкви стоїть вже досить близько до вчення про папську непогрішність «ex cathedra».

Крізь весь критський документ червоною ниткою проходять досить показові для еклезіологічного мислення його авторів міркування: розвинене на Заході в І тисячоріччі вчення про папський примат, як і інші відступи Заходу, не були перешкодою для спілкування Східної й Західної Церков, ці відступи всіляко зм'якшуються й применшуються, перетворюючись в «окремі розбіжності в розумінні й інтерпретації», «досить різні біблійні, богословські й канонічні підходи». Подібні твердження ставлять знак рівності між латинськими догматичними й канонічними оманами й Істиною, яка неушкоджена існує у Східній Церкві до цього дня.

Розходження між Істиною і єрессю нівелюється тут у «різні розуміння» і «різні підходи». Декларується можливість відновлення спілкування на «основних богословських і еклезіологічних принципах».

Навіть цей невеликий аналіз тексту документа «Роль єпископа Риму в єдності Церкви в першому тисячолітті» показує, на шляху якої загрози стала делегація нашої Церкви на кіпрському засіданні в жовтні 2009 року. Необхідно відмітити, що свою відверто папістську позицію автори критського документа не тільки гранично ясно виклали, але й спробували рясно аргументувати. Залишити наведені ними аргументи без уваги — означає створити ілюзію реальної сили їхньої позиції.

[1] http://www.portal-credo.ru/site/?act=news&id=76120&topic=693

[2] Англійський текст документу (оригінал): http://chiesa.espresso.repubblica.it/articolo/1341814?eng=y

[3] http://www.mospat.ru/ru/2009/10/19/news6660/

[4] http://www.mospat.ru/ru/2009/10/24/news7021/

[5] http://www.sedmitza.ru/news/836224.html

[6] http://www.alleng.ru/mybook/3gram/0grammar.htm

[7] http://www.ozhegov.ru/slovo/39025.html

[8] Concise Oxford English Dictonary (11 Edition).

[9] См., например, Волконский А. Католичество и Священное Предание Востока. Париж, 1933, с. 136-138.

Автор о. Андрій Новіков

переклад на українську Комісії 

20.02.2010, 1661 просмотр.

 
Офіційний сайт Української Греко-Католицької ЦерквиРелігійно-інформаційна служба України
Loading