українськаголовна english русскийкарта сайту  

Цікаві статті

12.02.2019
Прагнення єдності: погляд УГКЦ на діалог з православними братами

Православна та Греко-Католицька Церкви можуть вже тепер розпочати спільно шукати моделі єдності, співпрацюючи у різних напрямках свого служіння Богові і людям. Погляд на тему діалогу голови Комісії УГКЦ з міжконфесійних та міжрелігійних відносин та речника УГКЦ з екуменічних питань, протоієрея Ігоря Шабана.


20.10.2018
Глава УГКЦ переконаний, що сопричастя для Православних Церков в Україні та для китайських єпископів – дві епохальні події

Надання сопричастя китайським єпископам з боку Апостольської столиці та надання сопричастя двом Православним Церквам в Україні з боку Константинопольського патріархату – дві епохальні події у Вселенській Церкві, які взаємопояснюються.

25.09.2017
Доповідь Глави УГКЦ «Роль релігії в європейській інтеграції – перспективи України та ЄС»

Згідно із соціальним вченням Католицької Церкви, є чотири головних принципи, на яких має будуватися сучасне європейське суспільство: гідність людської особи, загальне добро, солідарність і субсидіарніть.

Документи

20.03.2019
НАША СВЯТА СОФІЯ


Послання Блаженнішого патріарха Святослава з нагоди століття відновлення соборності українського народу та його держави

Детальніше

Subscribe
 
* -> Цікаві статті -> Прагнення єдності: погляд УГКЦ на діалог з православними братами

Прагнення єдності: погляд УГКЦ на діалог з православними братами

Сьогодні, у новому українському контексті, Православна та Греко-Католицька Церкви можуть вже тепер розпочати спільно шукати моделі єдності, співпрацюючи у різних напрямках свого служіння Богові і людям. Пропонуємо до уваги погляд на тему такого діалогу голови Комісії УГКЦ з міжконфесійних та міжрелігійних відносин та речника УГКЦ з екуменічних питань, протоієрея Ігоря Шабана.

Існує одна і єдина Христова Церква

Усі ми, християни, у «Символі віри» стверджуємо: «Вірую в Одну, Святу, Соборну і Апостольську Церкву», тобто сповідуємо, що Церков не може бути кілька. Не існує окремої Церкви для європейців, окремої для африканців, окремої для американців чи окремої для українців – вона одна і та ж всюди. При цьому у кожному окремому місці, одна й та сама церква має свою специфіку, яку за звичай називають терміном ПОМІСНІСТЬ —-де місцева церква має власні джерела християнської традиції, власне богослов'я, духовність та благочестя, літургійну та канонічну спадщину[1].

У 988 році, історично Київська Церква успадкувала традиції візантійського Сходу й була невід’ємною частиною Константинопольського патріархату. Проте Київська Церква також залишалася у повній сопричасній єдності з латинським Заходом і його головою – Єпископом Риму (Церква Київська та Церква Римська вважали одна одну правдивими Церквами, взаємно визнавали всі Святі Тайни і перебували в повній єдності, так що могли спільно служити Божественну Літургію при одному престолі).

Попри суперечки між Константинополем і Римом, київські ієрархи намагалися зберігати християнську єдність з обома центрами так довго, як це було можливим[2]. Проте з часом ця єдність була порушена і древня Київська митрополія опинилась розділеною на кілька гілок колись єдиної помісної Церкви. Тому в українському контексті слова Господа, Ісуса Христа «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 21) набувають особливого значення і стають нашим спільним прагненням і заповіддю, обов’язковою до виконання для кожного українського християнина.

Розуміючи важливість завдання, яке ставить перед нами Господь, кожна з конфесій щиро прагне відновлення християнської єдності, що була за Великого князя Володимира, коли Церква була одна і неподілена, одночасно православна і католицька у повній спільності з Вселенською Церквою і з усіма помісними Церквами Сходу й Заходу»[3].

Цими днями на офіційному сайті Константинопольського патріархату оновлено диптих[4]. До переліку нових афтокефальних церков додано Православну церкву України з її очільником, митрополитом Епіфанієм. З огляду на це, у багатьох українців виникає сподівання не тільки на зміну назви та статусу цієї Церкви, але перш за все на якість церковного буття. Чи буде нова ПЦУ відкрита на діалог з іншими конфесіями та з УГКЦ зокрема, як з Церквою глобальною, вірні якої присутні у всьому світі, єпископи якої перебуваючи в різних куточках нашої планети єднаються в один Архиєрейський Синод, під проводом отця і глави УГКЦ, патріарха Святослава (Шевчука), який освячуючи Святе Миро творить знак єдності і сопричастя усієї своєї Церкви.

Разом з тим хочу зазначити, що УГКЦ — найбільша Східна Католицька Церква свого права, керуючись своєю Екуменічною Концепцією, є відкритою на діалог з православними братами, продовжуючи одночасно перебувати в безперервній сопричасній єдності з Вселенською Церквою. Адже від самого початку зародження християнства на Русі, миряни та духовенство УГКЦ вже багато століть несуть в собі еклезіологічну пам’ять неподіленої Церкви першого тисячоліття. Саме тому більшість греко-католиків щиро і молитовно підтримали матірну Церкву древнього Константинополя у її прагненні надати Томос про автокефалію православній частині колись єдиної Київської митрополії. Це беззаперечно важливий крок у подоланні розколу між Православними Церквами та вихід українського православ’я з ізоляції, хоча УГКЦ й не була задіяна у цей процес безпосередньо і вважає його внутрішньою справою самих Православних Церков.

УГКЦ мріє про католицько-православну єдність

Сьогодні, в українському контексті, Церкви можуть вже тепер розпочати спільно шукати моделі єдності співпрацюючи у різних напрямках свого служіння Богові і людям. Українські Церкви вже зараз мають усі атрибути автокефальності та помісності зі своїм центром у столиці України[5], адже глава греко-католиків, подібно як і глава ПЦУ живуть, керують та моляться у центрі нашої держави, місті Києві. Те що вони відкриті на інші центри: Константинополь та Рим не робить їх ані залежними, ані підпорядкованими комусь іншому. УГКЦ, як помісна Церква свого права, не входить до «латинського патріархату», подібно як і ПЦУ не входить до складу патріархату Константинопольського, при цьому перебуваючи у повному сопричасті з патріархами Сходу, як і УГКЦ є в сопричасті із Вселенським Архиєреєм.

Цікаво, що митрополит Галльський Еммануїл у своєму вітальному Слові виголошеному після інтронізації митрополита Епіфанія, підкреслив, що Константинопольський престол є головним серед усіх православних Церков Божих …, «бо так вирішило життя та практика Церкви, задля того, щоб існував священний інститут для вирішення розбіжностей з будь-яких церковних справ». Цим самим митрополит Еммануїл опосередковано вказав на важливість ролі протоса (першого) у християнському світі, роль якого у І тисячолітті виконував і продовжує це своє завдання до сьогодні для вселенської Церкви Єпископ Риму[6].

Таке усвідомлення православними Церквами важливості служіння протоса задля єдності Христової Церкви відкриває нам нові можливості спільного служіння за одним престолом. Для цього потрібно не багато — слід мати ту саму віру, мати однакове розуміння Святих Таїнств, підпорядковуватися своєму єпископові, який має апостольське передання, і бути в єдності з Єпископом Риму, який є видимим знаком єдності Христової Церкви[7]. І хоча між православними і католиками сьогодні є одна віра, одне розуміння Таїнств і канонічна ієрархія, існує поки що різне розуміння ролі Єпископа Риму, без єдності з яким будь-яка помісна церква не може називатися вселенською. Таке розуміння є ключовим елементом для УГКЦ[8].

Бачимо, що сучасна тенденція православної локальноцентричної еклезіології відкриває їх на давню модель існування вселенського центру, якого завданням є допомагати місцевим Церквам досягнути згоди та церковної єдності. Папа Римський, як наступник апостола Петра та Вселенський Архиєрей у древньому християнстві, вважався найвищим арбітром Христової Церкви, до якого зверталися у разі догматичних та адміністративних суперечок поодинокі помісні Церкви, відповідно до старого правила nemo iudex in causa sua. Це служіння він здійснював і здійснює сьогодні не як представник «Римського Патріархату», а як Вселенський Архиєрей, якому Христос доручив служіння утверджувати у вірі (Лк.22,32) й провадити у досконалій єдності (Ів. 21,15-17).

Тому так важливо, щоб локальноцентрична еклезіологія не закривала Церкву від діалогування з центром вселенським, не закривала та не обмежувала спілкування у Святих Тайнах одних християн від інших, як це бачимо останніми днями на прикладі однієї з найбільших автокефальних православних Церков. Цілком іншого підходу очікуємо від Церков закорінених у Київське християнство. На думку Блаженнішого патріарха Святослава «Київське християнство зродилося на основі віддзеркалення божественної мудрості в нашому церковному і народному житті. Ця мудрість, яку ми звемо Софією Київською, є цивілізаційною основою життя церкви і народу. Йдеться про мудрість, яку у собі несемо ми – спадкоємці Київської церкви, як у православній її спільноті, так і в греко-католицькій. І чим глибше ми разом будемо відкривати Божу мудрість, віддзеркалену в нашому суспільному церковному бутті, тим більше ми будемо мудрими, тим краще ми зможемо знаходити відповіді на непрості питання, тим краще ми зможемо будувати свою незалежну державу на християнських засадах. На засадах, які справді є віддзеркаленням вічної істини нашого Творця»[9].

Очевидно, що сьогодні ще зарано говорити про об’єднання Церков у якусь єдину структуру, але говорити про єднання в ім’я спільного блага, спільної спадщини, в ім’я єдиної української незалежної соборної держави можемо вже сьогодні. Без сумніву, якщо нам вдасться реалізувати ці починання, це створить нові можливості для співпраці, не лише місцевого, але вселенського екуменічного діалогу.

Це завдання і виклик. Сьогодні українське православ’я виходить з ізоляції, стає суб'єктом діалогу і партнером УГКЦ на міжнародній світовій арені. Речі, які колись були неможливі, сьогодні стають реальними. І це ті відкриті двері, які Господь Бог нам відкриває і до яких нас веде. Сміливо входімо у ці двері діалогу, працюймо, спілкуймося, шукаймо те, що нас єднає!

Як зазначив нещодавно православний священик Георгій Коваленко, УГКЦ і ПЦУ – це дві рідні сестри, які мають спільне коріння Київської церкви Володимирового хрещення і можуть зрозуміти одна одну, можуть знайти багато сфер для співпраці, зокрема плекання та розвиток ідеї патріархату, як одну з ознак своєї помісності, котру вони покликані утверджувати.

Перспектива діалогу

Церковна єдність із Вселенським Архиєреєм стала однією з фундаментальних засад ідентичності УГКЦ, яка є православною Церквою в повному й видимому сопричасті з Римським Апостольським Престолом[10]. При цьому найбільша Східна Католицька Церква користаючи з духовних благ, що випливають із єдності з Римським Апостольським Престолом, разом із тим сумує з приводу втрати євхаристійного спілкування з Церквою-матір’ю історичної Київської Церкви — Церквою Константинополя. Це пояснюють наше відкрите серце та дружня рука, простягнута до православних братів, щоб зберегти та поглибити вікову мудрість — нашу спільну Софію Київську, що є іконою та воплоченням Премудрості Божої.

Цим можна пояснити також і наше теперішнє прагнення розпочати вже і негайно так бажаний діалог зі своєю сестрою — Православною Церквою України. Шукати шляхів до відновлення єдності в межах нині поділеної Київської Церкви, це цілком природний і закономірний процес.

Та зважаючи на контекст сучасного вселенського руху з відновлення єдності всієї Христової Церкви, зближення Православ’я і Католицької Церкви маємо пам'ятати і поважати позицію світової практики взаємовідносин між Церквами, бо усі наші ініціативи та досягнення впливають не лише на наші внутрішньоукраїнські справи, але аплікуються на увесь вселенський діалог. Тому зважаючи на універсальний вимір екуменічного руху, маємо обов'язок зважати та шанувати позицію Римської Апостольської Столиці та інших помісних православних Церков.

Відновлення локальної єдності між УГКЦ та помісними православними Церквами є можливе лише при умові відновлення вселенської єдності між ними та Єпископом «Старого» Рима. Це є принципова екуменічна позиція Української Греко-Католицької Церкви, оскільки для київської християнства сопричастя УГКЦ з наслідником апостола Петра є важливим елементом його універсальності.

У Святому Письмі читаємо, що апостол Іван так був спраглий пересвідчитись, що Господь Ісус Христос воскрес, що першим прибіг до гробу, … але не увійшов … зачекав на апостола Петра.

Святий папа Іван Павло ІІ назвав Україну «Лабораторією Екуменізму». Можливо тому на своєму локальному рівні українські Церкви, подібно як апостол Іван, у своєму прагненні єдності випереджують древні апостольські Церкви, але з огляду на спільну мету, мають за прикладом святого Івана зважати … не робити аж надто сміливих та поспішних кроків без інших Церков з якими перебувають у сопричасті та Христовій любові.

РІСУ

[1] Катехизм «Христос — наша Пасха» — офіційний текст віровчення Української Греко-Католицької Церкви. Ном. 301.

[2] Посланці з Русі брали участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418). Сам київський митрополит Ісидор був одним із ініціаторів Флорентійської унії (у 1439 році у Флоренції, за участю представників Східної та Західної Церкви, було підписано порозуміння щодо богословських питань та догматів єдиної Церкви).

[3] Екуменічна Концепція Української Греко-Католицької Церкви. Ном. 16 та 17.

[4] У церковному середовищі під терміном «диптих» розуміється впорядкований список Помісних Автокефальних Православних Церков і, відповідно, послідовність поминання їх Предстоятелів під час богослужінь.

[5] У своєму вітальному Слові виголошеному після інтронізації митрополита Епіфанія, митрополит Галльський Еммануїл провів знак рівності між поняттями «помісність» та «автокефалія», акцентуючи увагу на адміністративній незалежності Церкви, яку ми, греко-католики, називаємо правами sui iuris.

[6] «Соборовість і Примат під час першого тисячоліття: назустріч спільному розумінню служіння єдності Церкви». Спільна Міжнародна Комісія для Богословського Діалогу між Римською Католицькою Церквою і Православною Церквою. К’єті, 21 вересня 2016 р.

[7] Сопричастя з Римською Церквою є ознакою й умовою приналежності до Вселенської Церкви. «Від приходу до нас Воплоченого Слова всі християнські Церкви вважали і вважають велику Церкву, яка є там [у Римі], єдиною основою та фундаментом». Максим Ісповідник, Твори богословські й полемічні. В: Paul Migne. Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca 91, 137, 140.

[8] Екуменічна Концепція Української Греко-Католицької Церкви. Ном. 29.

[9] НАША СВЯТА СОФІЯ. Послання Глави УГКЦ з нагоди століття відновлення соборності українського народу та його держави. 2019. Київ

[10] Екуменічна Концепція Української Греко-Католицької Церкви. Ном. 52.

12.02.2019, 244 просмотра.

 
Офіційний сайт Української Греко-Католицької ЦерквиРелігійно-інформаційна служба України
Loading