Мала ефективність православно-католицького діалогу?

Чергове засідання Змішаної католицько-православної Комісії з богословського діалогу зафіксувало не суперечності між «Церквами-сестрами», які хоча й повільно, але вирішуються, а розбіжності, що з'явилися останнім часом, саме серед православних учасників діалогу.

Справа просувалася повільно і нарешті комісія підійшла до обговорення питання «хто буде в підсумку головним», що на екуменічній мові називається «діалогом про роль римського єпископа в І тисячолітті».

Здається, що найбільші прориви в екуменічному діалозі Заходу зі Сходом вже в минулому. На сьогодні вдалося довести до підписання лише кілька документів. За підсумками Віденської зустрічі співголова Комісії митрополит Пергамський Іоанн (Зізюлас) сказав наступне: «Наші попередники, і особливо лідери наших Церков, як католицької, так і православної, підготували ’рунт для дружньої й братньої дискусії. Я повинен вас запевнити, що цей дух переважав у наших дискусіях. І тому я хотів би засвідчити, що якщо ми будемо продовжувати в тому ж дусі, Бог знайде шлях, щоб перебороти всі труднощі, які ще залишилися, і приведе дві наші Церкви — найбільш древні Церкви — Церкви, які мають одне спільне минуле, одну традицію, одне розуміння Церкви — до повної єдності».

Позиція Ватикану сьогодні зрозуміла й досить прогресивна (якщо дивитись на це з перспективи католицької історії до 1965 року) – Римський престол не вимагає безумовного підпорядкування собі в питаннях традицій, канонів і богослужбової практики, а погоджується всього лише на «першість честі», що ніколи не заперечувалось на Сході. Крім того, зіштовхнувшись на Заході із секуляризацією суспільства й втратою інтересу до релігії, Ватикан взагалі почав приділяти більше уваги Сходові, який в широкому контексті за останні 50 років збільшив чисельність католиків.

Однак, серед православних учасників діалогу, які в більшості мали б бути зацікавленими поняттям «соборності», питання примату також виявилось важливим. Особливо загострилися протиріччя в питанні першості честі між древніми православними патріархатами й РПЦ МП, яка претендує на особливий статус у сучасному православ'ї.

Древнім патріархатам Сходу тільки й залишається, що пишатися своїм nobіles (шляхетним походженням), тому що доступ до матеріальних ресурсів у них із РПЦ МП, яка має потужну державну підтримку, непорівнянний. Навіть Грецька Церква, що має-де юре в Греції державний статус, не може зрівнятися з відділеною-де юре від держави громадською організацією, яку очолює Патріарх Кирило. Вплив РПЦ МП у державі й суспільстві сьогодні впритул наближається до впливу Російської Церкви часів імперії. І її керівники намагаються активно використати цей статус для свого домінування в «родині помісних Церков».

Якщо розглянути ці зусилля у світлі відносин з Римським престолом, то вони виражаються в суперництві РПЦ МП із Вселенською патріархією в питанні про те, кому грати першу скрипку в «діалозі любові».

При цьому саме Московській патріархії доводиться вести найбільш зважену інформаційну політику з висвітлення процесів зближення з Ватиканом, в силу внутрішнього «зилотського» фактору. Із всіх церков «світового православ'я» саме всередині РПЦ МП існує найбільше єпископів, які не схвалюють перспективи унії з латинянами. За деякими оцінками, їхня частка в єпископаті близько 25%, і деякі із цих єпископів висловлюють свою позицію досить голосно. Для них загальна Євхаристія з Ватиканом означає втрату ортодоксії. Ситуація всередині РПЦ МП така, що ніхто не здивується появі нового або нових «діомидів» у єпископському сані. Втім, варто визнати, що подібні голоси були чутні як на Кіпрі,-де ця православно-католицька Комісія засідала торік, так і в Греції й Болгарії.

Але офіційні богослови з Москви в усьому єдині зі своїми колегами з Фанару або з Сербської патріархії. Парадигма й стиль мислення команди нинішнього Патріарха Кирила були вироблені ще його вчителем, митрополитом Никодимом (Ротовим) і цілком відповідають духу ІІ Ватиканського Собору. Не випадково в церковному середовищі існує стійка думка про те, що Святіший вважає встановлення Євхаристійної єдності з Ватиканом своєю історичною місією.

Одним з фірмових знаків цього духу є внутрішня згода екуменістів РПЦ МП з католицькою доктриною розподілу Церкви на «ту що навчає» (клір, або навіть тільки єпископат) і «ту яка вчиться» (миряни), що неодноразово демонструвалося під час спілкування офіційних представників Московської патріархії із власними зилотами. Саме тому десятиліттями хід «діалогу любові» проходить під покривом таємничості, а беруть участь у ньому винятково представники кліру, зв'язані «корпоративною дисципліною». Саме тому глава офіційної делегації РПЦ МП у Відні митрополит Іларіон (Алфеєв) скаржиться на «витік чорнової інформації в пресу», оцінюючи підсумки роботи змішаної Комісії. Його оцінка орієнтована в першу чергу на внутрішнє споживання й служить сигналом для антиекуменістів, що поведінка РПЦ МП ще перебуває в рамках пристойності й православної ідентичності. За словами митрополита, у роботі Комісії «ніяких проривів не було», а «діалог не просунувся». І хоча у звичайній бюрократичній логіці подібні визнання чиновника варто вважати його провалом, у нашому випадку митрополит Іларіон виставляє їх як успіх.

Для екуменістів митрополит відразу пояснює, що нічого з напрацьованого довгими засіданнями Комісії не буде викинуто, а навпаки, послужить матеріалом для наступної роботи, важливість якої ніхто під сумнів не ставить.

Наступне засідання Комісії пройде в 2012 році, а попередні консультації робочих груп — в 2011-му. Важко сказати, які прориви вони підготують за час, що залишився, але той факт, що для багатьох їхня робота вже послужила й ще послужить приводом для з'ясування власної православної ідентичності, уже можна вважати позитивним підсумком існування Комісії.

Протоієрей Алексій Лебедєв, для  «Порталу-Credo.Ru»

04.10.2010, 1659 просмотров.