Назустріч Синоду для Близького Сходу

Яка роль Східних Церков в співтоваристві католицьких спільнот? З якими проблемами вони стикаються? Про це кореспондент місіонерського журналу «Пополі» ( «Народи») розмовляв з секретарем Конгрегації Східних Церков Його Преосвященством Цирілом Василем — єзуїтом, що народився в Кошіце (Словаччина), який переконаний, що католики недостатньо добре знають про традиції своєї Церкви. «Часто мене запитують, чи православний я, тому що відправляю Літургію у візантійському обряді» — розповів монс. Василь.

Східні Католицькі Церкви складають в Вселенській Церкві меншість. Їх громади розсіяні по величезній території — від Єгипту, Ефіопії і Еритрєї до Іраку і Ірану; вони є в південній Індії і Лівані, в Палестині, Сирії, Йорданії, Туреччині і Греції, на Кіпрі і в південній Албанії, на Кавказі, в Македонії, Болгарії і інших країнах центральної і східної Європи. Ця територія охоплює і західні країни,-де присутня численна діаспора вірних. Що стосується цифр, Східні Церкви налічують невелике число вірних в порівнянні з іншими католиками: 20 мільйонів на мільярд. Та все ж важливість цієї частини вірних полягає в їх здатності представляти багатство традиції Вселенської Церкви в різних формах. З самих витоків християнства існували різні обряди і церковно-адміністративні одиниці. Після різного роду історичних причин, як догматичних так і політичних, з'явилася значна частина Східних Католицьких Церков, що побажали відновити єдність з Римом. Для латинського світу, звиклого до одноманітності, це було додатковою стимул-реакцією — завдяки іншому богословському і еклезіологічному підходові, не кажучи вже про питання обряду. Ці спільноти стали знаком різноманітності в єдності однієї віри.

Є чотири різних типології Східних Католицьких Церков:

Патріарші Церкви, що користуються великою самостійністю у виборі Патріарха і єпископів (Коптська, Халдейська, Вірменська, Сирійська, Маронітська і Мельхітська Церкви);

Церкви на чолі яких стоїть Верховний Архиєпископ (ті Церкви мають ті ж самі права та законодавчі повноваження, що і патріарші Церкви, але якщо справа стосується вибору глави Церкви, тоді це рішення має бути підтверджене Папою). Єпископів же вони вибирають самостійно. До цих Церков відносяться Українська і Сиро-Малабарська Церкви.

Митрополії, що володіють меншими правами і повноваженнями, — Ефіопська, Сиро-Маланкарська, Румунська і Русинська Американська Церкви.

Єпархії sui iuris — до них відносяться, зокрема, Болгарська, Грецька, Угорська, Словацька Церкви, а також єпархія, що об'єднує колишні югославські території.

Конгрегація Східних Церков була заснована Папою Пієм IX в 1862 році як Східний відділ при Конгрегації Propaghanda fide. Бенедикт XV в 1917 році перетворив її в окрему Конгрегацію, яка отримала Папський мандат сприяти зростанню Східних Католицьких Церков, гарантуючи їм права і збереження літургійної, дисциплінарної і духовної спадщини різних традицій. Юрисдикція Конгрегації поширюється на єпархії, єпископів і духовенство, монахів і вірних Східних Католицьких Церков точно так, як і в аналогічних областях компетентна Конгрегація єпископів, Конгрегація духовенства, Конгрегація інститутів посвяченого життя для латинської Церкви. Існує тісний зв'язок між Конгрегацією Східних Церков і Папським Східним Інститутом, заснованим Святійшим Престолом і довіреним отцям-єзуїтам. Його Головний Канцлер одночасно є префектом Конгрегації.

На майбутньому Синоді для Близького Сходу обговорюватимуться теми, завжди присутні на порядку денному Конгрегації Східних Церков: релігійна свобода і діаспора. Ось вже 1300 років близькосхідні християни живуть в ситуації меншості — демографічної, політичної і культурної. Вони піддаються дискримінації в політичному і суспільному житті. Це продовжується вже багато століть, з тією лише різницею, що сьогодні їх проблеми знайомі світовій громадськості завдяки засобам комунікації і ще тому, що міграція християн не обмежується близькосхідним регіоном, але захоплює і Захід. У деяких країнах Сходу християн приймають, але церковні громади не мають можливості зростати, євангелізувати, вершити місії. До меншин відносяться толерантно, але вони поміщені в етнічні або церковні гетто. Для самих спільнот усвідомлення свого вселенства, усвідомлення себе частиною Католицької Церкви допомагає не впасти в смуток.

Завдяки глобальній міграції східні католики поширилися по американському континенту, Австралії і Західній Європі. Постає питання про вдосконалення їх пастирської опіки. Таким чином виникли екзархати — в Англії, Франції, Німеччині, США. Місцеві латинські Церкви покликані прийняти їх і допомогти їм вписатися в суспільно-релігійний контекст країни, при цьому проявляючи особливу турботу про збереження їх власних традицій. На жаль, у багатьох випадках східні католики асимілюються і повністю пристосовуються до латинської більшості. У Італії і Іспанії,-де проживає багато католиків-румун і українців, постає особливо невідкладне завдання допомогти їм зростати у власних спільнотах і при цьому інкультуруватися. Обряди і юрисдикції можуть існувати пліч-о-пліч, але необхідно змінити менталітет, аби кожен мав можливість зберегти власну самобутність в новому контексті.

Східні Католицькі Церкви відіграють важливу роль в пошуку єдності з Православними Церквами. Вирішальне значення має їх географічне положення. Екуменічний діалог зробив значні кроки вперед. Часто цей прогрес пояснюється прагматично: у єдності — сила. Йдеться про ситуації, коли і католицькі, і православні громади опиняються в меншості і відчувають особливу необхідність загального свідчення християнської віри і співпраці.

Синод Єпископів для Близького Сходу був скликаний Папою 19 вересня 2009 року, після його поїздки на Святу Землю. Він викликає великий інтерес в громадськості тому, що близькосхідне питання займає важливе місце в геополітиці. Але Церква не претендує на те, щоб вирішувати політичні проблеми. Як вказує тема, асамблея націлена на те, щоб на Близькому Сході громади як східних, так і латинської Церков могли давати загальне свідчення, в єднанні з Папою і Святійшим Престолом. Передбачається збудити у світової спільноти інтерес до становища близькосхідних Церков. У цих країнах важко говорити про місію в традиційному сенсі цього слова — місія сприймається там як прозелітизм. Проте, Церква не може відмовитися від місіонерства, нехай навіть мовчазного. Воно може бути ще красномовнішим, ніж слова, завдяки життю і свідоцтву вірних.

19 січня було опубліковано Робочий посібник для асамблеї Синоду. Під час відвідин Кіпру Бенедикт XVI вручив цей документ пастирям близькосхідних Церков. Робочий посібник для Синоду охоплює теми місії і місіонерства, підкреслює необхідність вивчення місіонерами місцевих мов, обрядів і традицій. Якщо вони цього не роблять, то йдуть проти рішень ІІ Ватиканського собору і норм канонічного права. Недбалість в цій сфері походить від переконаності у власній «перевазі», в перевазі латинської традиції, латинського обряду. Східні Католицькі Церкви часто скаржаться на подібне ставлення до себе.

У документі наголошується також, що і східні спільноти ввібрали в себе негативні аспекти секуляризації, а латинська Церква, яка має вже достатній досвід в протистоянні цьому процесу, покликана допомогти Східним Церквам пережити це зіткнення з глобалізацією.

Робиться акцент і на тому, що не можна на ісламський фундаменталізм реагувати католицьким фундаменталізмом: потрібні сучасні пастирські інструменти, пошук нової рівноваги, яка, на жаль, поки що дуже хитка.

31.07.2010, 1754 просмотра.