Рим - Москва - Стамбул

За останні місяці керівництво РПЦ МП тільки й робило, що лякало свою консервативну паству. То якісь виступи перед католиками за кордоном, то навпаки, привезуть додому головного екуменіста вселеної, Патріарха Варфоломія і давай його всюди возити й показувати… Загалом, було чого злякатися. Консервативні чада РПЦ МП тепер сперечаються тільки про те, коли буде унія — завтра чи післязавтра. Але подивимося, що ж відбувається насправді.

Після того, як РПЦ МП очолили духовні діти й онуки митрополита Ленінградського Никодима (Ротова), природним було очікувати, що стиль офіційних відносин з католиками різко потеплішає. Але стиль стилем, а інтереси інтересами. Наївно думати, що задля релігії керівництво РПЦ МП принесе в жертву свої мирські інтереси.

Досягнення повного спілкування з католицькою Церквою є стратегічною метою екуменічних контактів, але ця мета може стати досяжною лише у випадку певних геополітичних змін, передбачити які неможливо. Тому на ділі відбуваються лише такі дії, які не мають конкретного сенсу для майбутньої унії з католицтвом.

Дипломатичні зусилля правлячого угруповання РПЦ МП останнім часом були спрямовані на рішення одного зовсім ясного тактичного завдання: закріпитися як третя вершина трикутника Рим — Константинополь — Москва. Поки ще важко судити, наскільки їй вдалося це зреалізувати, хоча вже тепер можна зауважити гігантський обсяг витрачених засобів.

Дотепер діалог Риму й Константинополя вівся прямо, без обов'язкової участі Москви, причому Константинополь сприймався католицькою стороною й більшістю Церков «світового православ'я» як загальний представник православного світу. Символами цього діалогу є щорічні співслужіння папи Римського й Вселенського Патріарха в Римі на престольне свято собору Св. Петра — 29 червня. На подібні торжества Московський Патріарх усе ще не запрошують. До його прямого спілкування з папою Римським усе ще лежить величезна дипломатична дистанція. А поки ця дистанція зберігається, спілкування «світового православ'я» з Римом буде відбуватись за допомогою Константинополя, і трикутник Рим Константинополь — Москва усе ще не буде збудований.

Будівництвом цього трикутника в Москві турбуються всерйоз, і це завдання хоча й складне, але реалістичне. Однак праці на цьому шляху ще чимало.

Які завдання намагається вирішити московське церковне керівництво, будуючи цей горезвісний трикутник? На першому плані це завдання внутрішньцерковні, але чи не головним джерелом натхнення для рішення цих церковних завдань є їх світські й політичні аспекти — саме так, як це було в епоху митрополита Никодима. Але про все по черзі.

Спосіб влізти третім, але об’рунтувати, що ви не зайвий, у Московської патріархії тільки один, і він старий, як Московська Русь: заохотити велиииким державним ресурсом. В Римі треба створити враження, начебто через Москву можна буде домогтися більшої поступливості Константинополя, а в Константинополя — начебто через Москву можна буде домогтися більшої податливості Риму. Все це не дуже високий політ дипломатичної думки, а скоріше її повзання по землі Російської Федерації з її земними правителями… Ніяких особливих ресурсів, крім ресурсу адміністративного від державної влади Росії у РПЦ МП немає, і намагатися сховати це від партнерів по переговорам безглуздо.

Особливо багато «жестів доброї волі» останнім часом було зроблено на адресу Константинополя, і в цьому головна новизна політики РПЦ МП при її новому керівництві. Всі вони повторюють рецепт 1948 року, застосований тоді до предстоятелів східних Церков з метою відволікти їхні симпатії від Константинополя. Як тоді, так і зараз східним ієрархам влаштовують пишні спектаклі за державний рахунок і всіляко демонструють, що, як недавно було сказано деякими політиками, «Церква й Партія єдині». Правда, тоді це не подіяло: хитрі східні ієрархи гостинністю від сталінської симфонії Церкви й держави покористувалися і коштовні подарунки додому відвезли, але згуртуватися навколо Церкви й Партії — так і не згуртувалися. Розчароване і розстроєне радянське керівництво після цього вирішило про них забути і надалі робити ставку на Близькому Сході на мусульман.

Щось підказує — а особливо підказує тональність інтерв'ю Вселенського Патріарха російським ЗМІ, — що може не вийти й цього разу. Особливо вражає побажання Патріарха на адресу невизнаної «світовим православ'ям» Церкви Київського патріархату «приєднатися до канонічної Церкви». Патріарх, подібно древньої Піфії, не став уточнювати, до якої саме. Але зацікавлені особи знають, що відповідно до діючих офіційних документів Вселенського патріархату, Київська митрополія належить не Московському патріархату, а Константинопольському.

Втім, церковна дипломатія сама по собі не є головним елементом, що впливає сьогодні на главу РПЦ МП і його команду. Для нього важливішим є взаємовідносини РПЦ МП і російської державної влади. Адже сьогодні ці відносини переживають бурхливу трансформацію, а ступінь свободи РПЦ МП всередині Російської Федерації знову перебуває під великим сумнівом.

Відбувається націоналізація РПЦ МП. Про її принципи ми писали докладно не дуже давно: «Володіти помітними, в масштабах держави обсягами нерухомості — значить волею-неволею влитися в апарат державного керування. У сучасних реаліях це означає виявитися в рядах тих олігархічних капіталістів, які не можуть вивести свій капітал із країни. Такі капіталісти змушені в усьому слухатися державну владу. Тому значення „людського фактора“ в РПЦ МП мінімізується. Патріарх може хотіти, чого йому хочеться, але робити йому доведеться тільки те, що в межах його можливостей».

В такій ситуації часом замість націоналізації виходить приватизація, коли деякі губернатори сприймають «підвідомчі» їм єпархіальні структури РПЦ МП в один ряд з місцевими ЗМІ, правоохоронними органами та усім іншим, що формально повинно бути від них незалежним.

Це сучасна тенденція політичного розвитку формально незалежних від влади інститутів, і РПЦ МП, як один з найбільших із цих інститутів, не може бути від цього осторонь. Вона неминуче та все більше й більше мобілізується для обслуговування інтересів світської влади. Причому, слова «все більше й більше» тут не так недоречні, як може здатися пересічному спостерігачеві.

Пересічний спостерігач міг би запитати: «Куди вуж більше?» І тому йому треба пояснити: «більше» у цьому випадку означає «менше». РПЦ МП залучається до обслуговування влади все менше і менше. Її залежність від світської влади росте тепер не стільки кількісно, скільки якісно: ставши державною Церквою-де факто, вона перетворюється в частину державного апарату, який підкоряється державному начальникові відповідного рівня. Поки що це губернатори, а далі можуть бути голови сільрад і глави міських і районних адміністрацій.

Наївно думати, начебто спеціально для РПЦ МП державна влада буде розробляти якусь гнучку релігійну політику, що буде відрізнятись від її політики щодо суспільних організацій і політично значимих інституцій. А якщо так, то РПЦ МП нічого не залишається, як намагатися чимсь зрівноважити цей державний тиск.

Державний тиск у Росії прийнято врівноважувати міжнародними зв'язками. Кожний, кому доводиться вирішувати подібну проблему, видумує підходящі для нього рішення. Рішення для РПЦ МП давно вже вигадано: це політика митрополита Никодима, що робить акцент на міжнародні контакти РПЦ МП. Плоди цих контактів потрібно навчитися продавати російській державній владі в обмін на дещицю незалежності. Такий «ринковий механізм» існував в РПЦ МП никодимівських часів.

У цьому, схоже, головна інтрига надзвичайної міжнародної активності також і нового глави РПЦ МП. Поки що ми бачимо лише її початок — початок збирання плодів. Торгівля плодами нового врожаю почнеться не раніше осені — початку нового політичного сезону. Тоді й подивимося, яка виявиться їм ціна в базарний день.

Григорій (Лур'є)

13.06.2010, 2263 просмотра.